Datasets:

Goader

/

ukrainian-treebank-lm

like 0

У домі римського патриція Руфіна була прегарна фреска, зображення Венери та Адоніса.Якось зібралися у нього, ховаючися від переслідувань, одновірці дружини – християнки. Й одразу ж узялися замазувати стіну, певні свого права негайно знищити гріховне, як на їх погляд, мальовидло. Це одна з надзвичайно важливих сцен у драмі Лесі Українки «Руфін і Прісцілла». Як і багато інших її сюжетів, вона виявилася візіонерським передбаченням: за якесь десятиліття після написання твору несамовиті ревнителі нового ладу почали нищити культурні скарби, до того ж засобами вони володіли непорівнянно потужнішими, аніж гнані сектярі при початку християнської ери. Мистецька спадщина стала лише одним з інструментів у невпинній ідеологічній боротьбі. Усе, що не відповідало радянським уявленням про корисність (інші функції мистецтва майже не бралися до уваги, воно мало лише виховувати лояльних до влади громадян), цензурувалося, замовчувалося. Мало не сто років тому Микола Зеров радив не гаючись «перевіяти на току критики» наші мистецькі набутки, відсіяти полову, виважити все найдобірніше й означити тяглість національної традиції. Однак подосі така конче необхідна канонотворча робота вповні не виконана, і то навіть на рівні задовільної публікації всього корпусу текстів хоча б першорядних класиків. Лесю Українку цензурували надзвичайно пильно, адже в радянському іконостасі вона мала постати бездоганною марксисткою, «пролетарською інтернаціоналісткою», «другом робітників», предтечею соціалістичного реалізму et cetera. Усіма згаданими визначеннями аж в очу рябить читачеві багатьох монографій та статей. Інтерпретаторам достатньо було просто називати чорне білим, видавцям і редакторам велося складніше й клопітніше: тут ані напівправда, ні одверта коментаторська брехня не допомагали. Щодо неприхованого обману, то читання приміток до нібито академічного дванадцятитомника спричинює ледь не ментальний ступор; у якийсь момент геть перестаєш розуміти, як же то Лариса Косач зберегла свої інтернаціоналістські й соціалістичні переконання та симпатії до братнього російського народу (одразу ж зазначу, що північних сусідів вона в листах послідовно називала кацапами, геть не толерувала, і насправді всі ці її філіпіки на адресу колонізаторки-московщини якраз і вилучали якнайстаранніш), повсякчас перебуваючи, коли вірити написаному, в оточенні злісних українських буржуазних націоналістів – майбутніх ворогів радянського ладу, шовіністів та ідеологів контрреволюції. Найперш барикада мала би перегородити затишну вітальню косачівського дому, бо, як дізнаємося з академічних пояснень, Ольга Драгоманова-Косач «стояла на ліберально-буржуазних позиціях», а її донька – на марксистських. Михайло Драгоманов, котрого в листах не раз названо найдорожчим і найавторитетнішим учителем, – «еволюціонував у бік буржуазного лібералізму», тоді як «Леся Українка формувала власний революційно-демократичний світогляд, пов’язавши свою творчість і громадську діяльність з ідеями наукового соціалізму». Ця заввага літературознавця погано корелює зі свідченням самої поетеси у листі до Ольги Кобилянської: «…вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. і. Коли б він був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так – буде, що буде!». Саме запереченню потужного впливу Михайла Драгоманова «лесезнавці» присвятили дуже багато праці. Сергія Мержинського, адресата найпроникливішої інтимної лірики Лесі Українки, чию смерть вона пережила як спустошливу особисту втрату («коли подумаю тільки, що я такого друга маю втратити!..»), представлено у примітках перш за все «активним членом соціал-демократичних гуртків, одним з перших пропагандистів марксизму в Києві та Мінську». (Щодо марксизму, захоплення яким нібито знівелювало «згубний» вплив Драгоманова, то коментаторам зоставалося тільки сподіватися, ніби читачі обмежаться лише їхніми примітками. Бо самою авторкою всі акценти розставлено зовсім очевидно. Зокрема, у листі до сестри Ольги, датованому вереснем 1897: «Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину «Kapital’у» «проштудировала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть.» Ще одного близького приятеля Лариси Косач, перекладача Максима Славинського, замученого по другій світовій у радянській тюрмі, звинувачено в тому, що «опинився в таборі буржуазно-націоналістичної еміграції у Празі». Врешті, там-таки «опинилося» чимало адресатів Українчиних дружніх листів. А вже Михайла Грушевського та Володимира Винниченка очорнено найстрашнішими епітетами, і зостається тільки дивом дивуватися, як же могла Лариса Косач знатися та ще й листуватися з такими звироднілими й аморальними людьцями. І друкувалася завжди у ворожих «буржуазно-націоналістичних» виданнях, як-от, на думку коментаторів, «Зоря», «Діло», не кажучи вже про «Літературно-науковий вісник», який від буржуазного лібералізму «скотився» до ідеології фашизму. А де вже зовсім ніяк було перебрехати, вдавалися до спасенних купюр, отих крапок у квадратних дужках, що їх у дванадцятитомнику безліч. Видавці пояснювали чемненько, нібито всього лиш не хочуть оприлюднювати переважно інформацію приватного характеру. Але виглядає, що єдиним радикальним засобом позбавлення пам’яті є фізичне знищення її носіїв. Коли вже брехати, то слід не ховати оригінали під спецхранівські замки, а таки ж палити цілу бібліотеку. Що свого часу й практикувалося. Відкриття архівів і поновлення цензурних вилучень якнайочевидніше показує, що всі маніпуляції з академічним виданням робилися найперш задля поборення чи хоча б завуальовування двох страшних гріхів – буржуазного націоналізму та зловорожого модернізму. З особливою запопадливістю цензори вичищали все, пов’язане з історією українського культурного спротиву чи, іншими словами, культурництвом як державницькою діяльністю Старої Громади та Плеяди. Про настрої тодішньої «молодої України» свідчить хоча б щиросердно-радісний пасаж з листа до матері: «Вчора ми з кнакною були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був. Мєдвєдєв співав «Гетьмани», «Олесю», «Дощик», хор співав «Гей не дивуйте», співачка Снарская (наша волинячка) – «Чом, чом чорнобров», а в самому кінці хор утяв «Српиjа свободна» («Ще не вмерла Україна»). Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кнакною руки одбили, плескаючи». (Зрозуміло, що крамольну згадку про «Ще не вмерла…» вилучили, а цензуроване речення сприймалося якимось надміру екзальтованим.) Так сприймала свій національний гімн ґенерація, яка й спромоглася відродити державу, це якраз із цього кола вийшло чимало провідних діячів Української Народної Республіки. Модерністське розмежування політики і мистецтва не означало для Лесі Українки зречення громадянського служіння. Тільки от писання патріотичних віршів поетка вже служінням і обов’язком не вважала. «Що ж до мене, – звірялася Михайлові Драгоманову, – то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір.» Нове покоління хотіло непорівнянно ширших горизонтів, повноправного представлення своєї творчості перед «світовим ареопагом». Коли «батьки», пригнічені нестерпним зовнішнім тиском, загрозою самому існуванню нації, часто трималися оборонної, консервативної, домашньовжиткової позиції, то діти лишень музеєфікацією дорогого минулого вже обмежуватися не хотіли. У «вавилонському полоні», на руїнах колишньої слави, після натхненної оргії («минув час оргій, не було вінців, // і на вино не стало винограду») треба, за Лесею Українкою, дбати про незалежність від ласки ворога. Пророчиця Тірца радить не квилити, а розпалювати багаття й засівати землю: «Лежачим краю рідного немає. // Чий хліб і праця – того і земля». Усі ці історичні сюжети й костюми (та навіть і самі назви згаданих драм!) звучали животрепетними, пристрасними коментарями таки ж злоби того передреволюційного, передгрозового дня. Дуже вимовною видається її реакція на польську рецепцію «Кассандри»: «З польської статті мені найбільше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляків. От не знала я, чим їх можна злякати. Ся похвала, по-моєму, найбільша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «резигнацію» і подібні зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити, що й ми можемо мати «сильну руку».» Це вже не голос романтичного співця, а швидше ідеологія національної аристократії, готової взяти на себе відповідальність за майбутнє держави й народу. Ще очевидніше модерна національна ідентичність виявляється в інтерпретації українсько-російських взаємин. Лексему «кацапи» з листів якнайпослідовніше вичищали, між тим погордливо-зневажливе ставлення до злодійкуватого сусіда у Лесі Українки не обмовка і не «помилка» (у чому трохи знічено переконували нас радянські редактори), а таки ж незмінна позиція. Вона знає, що, як нагадує один з героїв «Оргії», «Рим ходив у Грецію до школи», що претензії на роль старшого брата у слов’янській сім’ї цілковито безпідставні. Оксана в «Боярині» на власному трагічному досвіді переконалася, що Росія та Україна – це антагоністичні світи, різні культурні традиції. У листах авторка «Боярині» висловлюється навпростець: «…нам, українцям, не щастила доля ніколи в тій Московщині». Миритися з таким станом справ нізащо не згоджується: «[…] я ніколи не згоджуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури,– dafűr ich bin mir doch zu gut! Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullite’s через те тілько, що вони в ряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знічев’я з роскішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки». Погроза Володимира Винниченка перейти в сусідню літературу, писати для російського читача, краще здатного оцінити талановитого автора, спричинила серйозний конфлікт. Михайлові Коцюбинському він скаржився у листі, що зважати на докори української лицемірної критики не буде, а відтак єдиним виходом для себе бачить зміну мови й ідентичності. Втім, Євгенові Чикаленку звірявся, що зробити це нелегко: «Трудно, Євгене Харлампійовичу, бути українським літератором. Несеш як якусь наслідственну хворобу на собі свою національність. Скинути її – неможливо, як неможливо з блондина стати брюнетом, але ж і нести нелегко.» У моральному кодексі Лесі Українки такі роздуми й вагання молодшого колеги по цеху (до речі, дуже прихильно підтриманого земляками при початку творчого шляху; Леся Українка присвятила Винниченкові розлогу аналітичну статтю, вилучену, зрозуміло, з академічного радянського зібрання творів) мали сприйматися у кращому разі як безвідповідальні. Ця гучна контроверсія стала одною зі спонук для написання драми «Оргія». Що має робити митець, коли його країна загарбана? Історія Антея, готового повісити арфу на вербі й задовольнитися всього лиш хатнім визнанням (значущий для цієї авторки мотив, не раз актуалізований у творах різних років), дає його землякам «добрий приклад». Це передсмертна репліка героя, котрий вважає за краще між честю й славою вибрати таки першу. Справа не лише в тому, що, записавшися в хор римського Мецената, співець зраджує свій край і свою мову. За Лесею Українкою, творчість із чужого примусу, підлаштована під смаки замовника, – це ще й зрада Богом даного таланту. У сусідських наймах не здобудеш тої повноцінної слави, якою винагороджують геніїв; Антей мусить торкатися таки рідної землі, аби не втратити силу й обдарування.

0000_train

«Я обізвуся до них…»

Дідок атестував, а в Андрія помалу опускалися руки, відлипала спина від дверей і очі дерлися на лоба.— Роздягайтесь,— закінчив дідок свою атестацію сумно. — Ми всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тісноти, та й попріло все у нас. Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. І не думайте злого. Андрій почервонів (Господи, який же він дурень!), а водночас зрадів, це чудесно, що він має таке знамените товариство! Не гаючи ні хвилини, роздягся, лишившись в самих трусах (в яких він, на щастя, ходив завжди — і влітку, і взимку) і вмостився де стояв — біля самісіньких дверей, бо більше не було й клаптика вільного місця. — На середину, на середину сідайте, товаришу!..— зашепотіли всі. — На середину. Розкажіть нам щось. Ви ж з волі? «Як він міг дати маху! Всі такі милі, благопристойні, хоч і змучені люди». Андрій сів на середину, знаючи, що людина з волі для ув’язнених колосальний клад, і готовий зробити цим людям все, що в силі, приємного. Його обліпили ці голі люди, як комашня шкоринку хліба. Він серед них виглядів дійсно, як людина з волі — засмалений сонцем, аж бронзовий, повнокровний, свіжий. — Тільки Ви тихенько,—поінформував хтось пошепки,— ми сидимо от, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати… Тільки сидіти і то тихо. Це такий режим тут. Це щоб Ви знали. Говорити голосно — заборонено. Сміятись голосно — теж. І тут повнісінька тюрма таких, як ми. А тепер розказуйте… — Ви давно з волі? — запитав хтось. — Сьогодні. — А звідки Ви? З якої місцевості? Андрій окинув камеру оком, подумав хвилинку, позіхнув і відповів: — З-під Манчжурії. — Ого! — А скажіть,а чи там аеродромів багато,га?—миттю запитав хтось жваво, голосно і з надзвичайним інтересом. — Чи багато аеродромів?! Андрій помовчав, подивився пильно на того, що питав, посміхнувся й раптом викарбував: — А тобі куди летіти так негайно приспічило, га!? Вся камера пирснула, скинулась від несподіванки й обернулася до того, що ставив запитання. Це був яскраво-рудий, банькатий, молодий жид. Від такої точної відповіді він втягнув голову в плечі й боязко заморгав білявими віями. — От так! — прошепотів хтось до когось за спинами товаришів. — Чик — і вилущив стукача, га!.. А Андрій дивився усміхненими очима на всіх присутніх: — Ну кого ще, товариші, що цікавить? Будь ласка. Більше ніхто не питав його ані про аеродроми, ані взагалі не ставив ніяких каверзних запитань, відповідаючи на які, можна послизнутися. Питали про життя на волі, про погоду, про врожай, про спортові змагання тощо і чекали з надзвичайною цікавістю, що ж він скаже. Андрій на всі запитання відповідав щиро. Але оскільки в цій країні можна послизнутися на кожнім запитанні, відповіді були досить загального характеру, а здебільша зовсім лаконічні: «Добре», «знаменито», «чудесно», «весело», «гарно» і т.п. А очима дивився на всіх усміхнено й вивчав кожного. Всі були задоволені з Андрієвих відповідей. А він говорив тим своїм усміхненим поглядом: «Не кваптесь, друзі мої! Ще встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то от дідько його знає… Буває всякого…» Так от і відбулася перша розмова з людиною з волі.

028g_train

Сад Гетсиманський

Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський праліс, стояла навколо зачарована.Не шелесне лист, не ворухнеться гілка. Сорокаметрові кедри, випередивши всіх у змаганні до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долішнього хаосу геть, десь під небо і заступили його коронами. Там по них ходило сонце і пливли над ними білі хмари. Слідком за кедрами пнулися велетенські осики та інші листаті гіганти, що, бувши нижчі за кедри, творили другий ярус. Потім височенна ліщина колючого горіха, ялини, де-не-де берізки, берестина, черемха, перевиті ліанами дикого винограду та в’юнків, ішли вгору третім ярусом. А внизу — в четвертому ярусі — суцільний хаос. Місцями густа, мов щітка, звичайна ліщина, височенні трави і бур’яни. Повалені вздовж і впоперек дерева, мов велетні на полі бою, потрухлі і ще непотрухлі, одні з скрізними дірами-дуплами, як жерла небувалих гармат, другі вивернуті з усією системою коріння, що тримали його руба, як стіни або як велетенські пригорщі зі стиснутими межи пальцями камінням і землею. Внизу, по землі, слався мох, пообростав усе, що тільки можна. Внизу було півтемно і вогко. Лише де-не-де проривались яскраві сонячні пасма і стояли, як мечі, уткнуті лезами в землю. Нетрі. Несходимі, незміряні. Вони то спускалися схилом униз, то підіймалися знову вгору і так зі «становика» на «становик», з кряжу на кряж, як буйне рослинне море, розпливались геть десь у безвість. Маленький смугастий звірок, що сидів собі навпочіпки на поваленій кедрині проти сонечка і пильно, з виглядом ученого дослідника, розглядав торішній грибок, тримаючи його передніми лапками, раптом нашорошився. Ні. То так щось. В нетрях панує надзвичайна тиша, як у дивному храмі дивного бога. Лише рябок, засвистівши, пролетів з однієї височенної кедри на іншу і завмер на гілці, мов сучок, нерухомо, опустивши чубату голівку вниз і витягши шию. Тиша. На поваленій кедрині тремтіли сонячні зайчики. Смугастий звірок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них. Присідав і дивився вниз. Внизу, під кедриною, виходячи десь з бур’янів і вітролому і зникаючи знов у бур’янах та каміннім розсипу, вилась вузенька стежечка, звірина доріжка, утоптана за тисячоліття. Їх немало, таких стежечок. А серед них десь й такі, на яких одвіку ще не ступала нога людська. Бурундук зіскочив на стежечку, щось поворожив, пройшовся сюди-туди і враз, тривожно цикнувши, стрімголов вискочив на кедрину, на пень, звідти на дубок. Сховався. Визирнув. Знову сховався. Цикнув і завмер, виглядаючи з-за стовбура. Ні таки, він не помилився зразу. Щось таки добирається, щось іде стежечкою. Шелеснула суха бирка. Тріснула гілка. Посипались камінці і покотились десь, покотились униз. Щось важко, помалу йшло крутою стежкою на «становик».

02xh_train

Тигролови

Стояла ясна та прохолодна квітнева днина, на годинниках пробило тринадцяту годину.Вінстон Сміт, притискуючи підборіддя до грудей щоб сховатися від підступного вітру, швидко ковзнув крізь скляні двері великого панельного будинку що звався “Перемога”, але не достатньо швидко щоб завадити вихру з піску та пилюки увійти разом з ним. У вестибюлі тхнуло вареною капустою та старими драними килимками. В одному з його кінців був кольоровий плакат, завеликий щоб розташувати його всередині квартири, прибитий кнопками до стіни. Вінстон пішов сходами. Не було сенсу намагатися піднятися ліфтом. Навіть у найкращі часи він працював лише зрідка, а відтепер черговий електрик вимикав його взагалі під час світлого часу доби. Це була частина політики заощадження під час приготування до Тижня Ненависті. Квартира знаходилася на сьомому поверсі, і Вінстон, який мав тридцять дев’ять років та варикозну виразку на правій щиколотці, йшов дуже повільно, відпочиваючи по декілька разів під час сходження. На кожному поверсі, навпроти ліфтової шахти, зі стіни пильно дивився плакат з величезним обличчям. Це було одне з тих зображень,які створені так щоб очі невідривно слідкували за тобою куди б ти не пішов. СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ, промовляв напис під зображенням. Всередині квартири солодкий та принадний голос диктував перелік цифр, що якось стосувалися виробництва чушкового чавуну. Цей голос лунав з видовженої металевої тарелі, що нагадувала поблякле дзеркало, та була вмонтована в поверхню стіни праворуч. Вінстон повернув вимикача і голос дещо вщух, одначе слова що лунали ще можна було розібрати. Цей прилад (який звався телезахист) можна було приглушити, але не було жодного способу вимкнути його повністю. Він підійшов до вікна: маленька, квола фігурка, його худорлявого тіла лише підкреслювалась блакитним спецодягом, що був уніформою його партії. Його волосся було яскраво світлим, його обличчя було природньо рум’яним та життєрадісним, його шкіра була огрубілою від господарчого мила та тупого леза бритви, та вкритою крижаною маскою зими яка щойно скінчилася. Назовні, навіть крізь скло закритих вікон, світ виглядав замерзлим. Вниз по вулиці маленькі вихрики вітру спірально витанцьовували пилом та рваним папером, і не зважаючи на те що яскраво світило сонце та небо було кричуще блакитним, там усе здавалося знебарвленим, окрім плакатів розвішаних,ніби у п’яному делірії, усюди. Чорновусе обличчя пильно спостерігало домінуючи на кожному закутку. Один з них знаходився безпосередньо на стіні будинку навпроти. СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ, казав напис, доки темні очі зазирали глибоко у їство Вінстона. Нижче по вулиці висів ще один плакат, обідраний з краю, що гарячково тріпотів на вітру, почергово показуючи та ховаючи одне єдине слово ІНГСОЦ. Набагато далі звідси гелікоптер плавно ковзав поміж дахів, ширяючи немов трупна муха, стрімко рухаючись геть по кривій. Це був поліцейський патруль, що шпигував по людських вікнах. Але патрулю було байдуже, хай там як. Тільки Поліції Думок було не байдуже. За спиною Вінстона голос з телезахисту все ще белькотів про чушковий чавун та про перевиконання Дев’ятого Трирічного Плану. Телезахист приймав та транслював одночасно. Будь-який звук який видавав Вінстон, навіть тихіший за найтихіший шепіт, буде записано ним, більш того, впродовж усього часу що він залишається у полі зору який контролюється металевою таріллю, його буде не тільки добре чутно, а ще й добре видно. Звісно не було жодного способу дізнатись чи спостерігають за вами саме у цей проміжок часу. Про те як часто чи згідно якої системи Поліція Думок смикає за будь-який з персональних лялькових дротів можна було лише здогадуватись. Можливо навіть що вони слідкують за всіма постійно. Але вони могли обрати навмання і смикнути саме за твій ляльковий дріт у будь-який час коли вони цього забажають. Ти мав жити і ти жив, за звичкою що перетворилась на інстинкт — що кожен звук який ти видаси буде записано та,за виключенням коли ти у пітьмі, кожен твій рух буде ретельно розглянуто. Вінстон залишався стояти спиною до телезахисту. Так було безпечніше, одначе, він добре знав, що навіть по спині можна багато чого дізнатися. За кілометри звідси Міністерство Правди, місце його роботи, височіє немов біла й простора вежа посеред замурзаного краєвиду. Це, думав він з неоднозначною огидою — це був Лондон, головне місто Злітно-посадкової Смуги Один, третя з найбільш населених провінцій Океанії. Він відчайдушно намагався витиснути з себе хоча б трохи дитячих спогадів які б дали змогу дізнатися йому чи завжди Лондон був таким. Чи були там завжди ці веренви гнилих та трухлявих домів в стилі дев’ятнадцятого сторіччя, з їхніми боками підкріпленими дерев’яними балками, з їхніми вікнами забитими картоном та з їхніми дахами з гофрованого заліза, з їхніми божевільними та розхристаними палісадниками що провисають на всі боки? І розбомблені місцини де пилюка зі штукатурки вихоріє у повітрі та зніт безладно поріс по купі рваного каміння; і місця де бомби пошматували значні ділянки на яких з’явилися огидні,брудні та ниці колонії дерев’яних гуртожитків що швидше схожі на курники? Це була жахливо величезна пірамідальна будівля з блискучого білого бетону, що здіймалася, тераса за терасою, на триста метрів угору. З того місця де стояв Вінстон було дуже легко прочитати, елегантно витиснені на його білій поверхні, три гасла Партії: ВІЙНА ЦЕ МИР ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО БАЙДУЖІСТЬ ЦЕ СИЛА Міністерство Правди містило,як казали плітки, три тисячі кімнат від першого до останнього поверху, та відповідну за розмірами розгалужену підземну систему. Безладно розкидану по усьому Лондону де було ще лише три такі ж схожі за зовнішнім виглядом та розмірами будівлі. Отже цілком зрозуміло що решта споруд були представниками карликової архітектури та з даху панельного будинку “Перемога” ти міг побачити усю цю четвірку одночасно. Це були домівки чотирьох Міністерств з яких повністю складався державний уряд. Міністерство Правди яке займалося виробництвом новин,освіти, розваг та образотворчого мистецтва. Міністерство Миру яке піклувалося про війну. Міністерство Любові що підтримувало закон та порядок. І Міністерство Достатку що відповідало за економічні справи. Мовою Новосуржу їх називали: Мініправда, Мінімир, Мінілюб та Мінідостаток. Міністерство Любові було одним з насправді найжахливіших. У ньому взагалі не було вікон. Навіть на вулицях що безпосередньо межували з ним блукали горилопикі охоронці у чорній уніформі, озброєні розкладними кийками. Вінстон різко обернувся. Він надав своєму обличчю виразу спокійного оптимізму, що доцільно було робити стаючи обличчям до телезахисту. Він пішов крізь кімнату до вузенької кухні. Залишаючи Міністерство о цій порі дня він пожертвував своїм ланчем у буфеті та усвідомлював що на кухні з їжі є лише скибка чорного хліба яка не дотягне до завтрашнього сніданку. Він узяв з полиці пляшку з безбарвною рідиною на якій була простенька біла етикетка з написом ДЖИН ПЕРЕМОГА. Воно випромінювало хворобливий, нудотний та маслянистий запах наче китайська рисова горілка. Вінстон наповнив майже повну чайну чашку що стояла поблизу, нервуючи від потрясіння, і жадібно ковтнув його одним великим ковтком неначе ліки. Миттєво його обличчя стало яскраво-червоним і вода потекла з його очей. Наступної ж миті, хай там як, пожежа у його шлунку вщухла і світ почав здаватися більш бадьорим, веселим та ясним. Він узяв сигарету зі зіжмаканої пачки з написом “Сигарети Перемога” необачно тримаючи її догори дригом, внаслідок чого тютюн з неї висипався на підлогу. З наступною пощастило більше. З шухляди столу він дістав ручку для пера, пляшечку чорнил, і товстий, розміром з чверть стандартного листа, записник з червоним задником та мармуровою обкладинкою. З деяких причин телезахист у вітальні був незвично розташований. Він міг бути почутий, звісно, але допоки він знаходився у своїй теперішній позиції його не можна було побачити. Це стало можливим частково через незвичайну географію кімнати яка ніби сама пропонувала йому зробити всі ті речі які він зробив. Це був по-особливому надзвичайний записник. Його гладенький кремовий папір, трохи пожовклий по краях, був однією з тих речей яку не виготовляли щонайменше останні сорок років. Вінстон встромив кінчик пера у ручку для пера та облизав його щоб позбутися масткого бруду. Ручка з пером це був архаїчний інструмент, зрідка вживаний навіть для підписів, просто він відчував що цей чудовий кремовий папір заслуговує на те щоб бути розписаним справжнім пером замість того щоб бути подряпаним звичайним хімічним олівцем. Насправді він не звик писати від руки. За виключенням дуже коротеньких нотаток, він зазвичай диктував усе що потрібно до мовоноту, який ясна річ був непридатний щодо його теперішньої мети. Він занурив ручку з пером у чорнило та на декілька секунд завагався. Тремтіння пройняло усі його нутрощі. Залишити слід на папері — це був вирішальний крок. Маленькими незграбними літерами він написав: 4-те квітня, 1984. Сидячи на стільці він відкинувся назад. Відчуття повної безпорадності переслідувало його. Для початку, він зовсім не розумів з якою саме метою написав саме 1984. Це трапилося того ранку у Міністерстві, якщо про щось таке нечітке та туманне можна сказати що воно трапилося. Він не знав як її звуть, але він знав що вона працює у Відділі Фікцій. Вона була зухвала на вигляд дівчина, десь приблизно двадцяти семи років, з густим волоссям, обличчям вкритим ластовинням, і швидкими атлетичними рухами. Вузький яскраво-червоний пояс, емблема Молодшої Ліги Анті-Секс, був обмотаний декілька разів навколо талії її спецодягу, достатньо щільно щоб яскраво підкреслити її стрункі стегна. Вінстону вона дуже не сподобалася з найпершої миті як тільки він її побачив. Він знав причину цього. Це було через атмосферу хокейних полів, крижаних ванн, громадських піших маршів і загального порожньодумства яка кружляючи навколо неї постійно приходила разом. Йому не подобалися майже всі жінки, особливо молоді та гарненькі. Але виключно ця дівчина складала враження найбільш небезпечної з них. У нього навіть з’явилася думка що вона може бути агентом Поліції Думок. Незважаючи на його грізний зовнішній вигляд він володів принадно чарівними манерами. Вінстон бачив О’Браєна можливо вже безліч разів протягом багатьох років. Щось у його обличчі казало про це неспростовно. Маленька рудувата жіночка, що працювала у наступній до Вінстонової кубікулі, сіла поміж ними. Дівчина з темним волоссям всілася безпосередньо за ним. Наступної миті огидна, потворна, скрегочуча промова, яка була схожа на гомін велетенської механічної машини що працювала без належної змазки, вибухнула з великого телезахисту у кінці кімнати. Ненависть розпочалася. Як завжди, обличчя Еммануеля Гольдштейна, Ворога Народу, спалахнуло на екрані. Було чутно шипіння, сичання та свистіння повсюди від аудиторії. Маленька рудувата жіночка видала писк зі змішаними страхом та огидою у ньому. Програми Двох Хвилин Ненависті різнилися кожного дня, але не було жодної де б Гольдштейн не виконував головну роль. Він був первісним зрадником, найпершим опоганювачем чистоти Партії. Усі наступні злочини проти Партії, усі зради, акти саботажу, єресі, збочення, випливали прямісінько з його вчення. Діафрагма Вінстона стислася. Він ніколи не міг дивитися на обличчя Гольдштейна без болючої емоційної суміші. Воно було схоже на овече,і голос також лунав мов овече блеяння. Глухий та монотонний ритм важкої ходи солдатських чобіт формував тло для блеючого голосу Гольдштейна. У останні тридцять секунд Ненависті, неконтрольовані вигуки люті почали лунати від половини людей у кімнаті. Завжди знаходилися нові дурні, що чекали на те щоб він спокусив їх. Не минало і дня, щоб Поліція Думок не викривала шпигунства та саботажу здійснених під його орудою. Він був головнокомандуючим незліченної тіньової армії, підпільної мережі змовників що діяли по всіх усюдах Держави. Припускали, що вона називається Братерство. Також пошепки розповідали історії про жахливу книгу, першоджерело усіх єресей, автором якої був Гольдштейн і яка таємно поширювалася по всіх усюдах. У цю другу хвилину Ненависть розрослася до справжнього божевілля. Люди стрибали на своїх місцях униз та вгору та горлали на всю горляку намагаючись заглушити зводячий з розуму, блеючий голос, що лунав з екрану. Маленька рудувата жіночка перетворилася на яскраво рожеву, її рот відкривався та закривався неначе у риби що потрапила на суходіл. Навіть жорстке обличчя О’Браєна щільно почервоніло. Він дуже струнко сидів на стільці, його могутня грудна клітина роздувалася та тремтіла так ніби у ній вирував штормовий океан. Він вдарився, з глухим звуком, об ніс Гольдштейна та відскочив; його голос лунав невблаганно. Якоїсь миті Вінстон ясно зрозумів що горлає разом із рештою та жорстоко,ба навіть брутально, лупить своєю п’ятою по обідку свого ж таки стільця. Найжахливішою річчю що крилася у цих Двох Хвилинах Ненависті було те,що нікого не примушували грати свою роль, навпаки, було не можливо уникнути цього та не приєднатися до них. Протягом цих тридцяти секунд будь-яке удавання було зайвим. Огидний екстатичний транс зі страху та мстивості, бажання вбивати, катувати, трощити пики кувалдою, здавалося кружляв поміж усією цією групою людей неначе електричний струм, перетворюючи всіх і кожного на кривляючогося, верескливого божевільного лунатика. І зараз лють яку відчував кожен стала абстрактною, не адресованою емоцією яку можна було передавати та спрямовувати з одного об’єкта на інший неначе вогонь у паяльній лампі. А вже наступної ж миті він був єдиним цілим з усіма тими людьми що були поруч та все що вони казали про Гольдштейна здавалося правдою йому. Цієї миті його таємна неприхильність до Старшого Брата змінилася на поклоніння йому, Старший Брат здавалося височів мов вежа, нескорений, безстрашний захисник, що стоїть неначе скеля проти орд з Азії, та Гольдштейн не зважаючи на його ізоляцію, безпорадність та сумніви про те що він досі існує, здавався якимось зловісним лиходієм-чаклуном, що здатен лише однією силою свого голосу зруйнувати основи цивілізованого світу. Яскрава, прекрасна та жвава галюцинація спалахнула у його свідомості. Він забивав її до смерті гумовим поліцейським кийком. Він прив’язував її оголену до стовпа та пронизував безліччю стріл неначе Святого Себастіана. Він жорстко ґвалтував її та перерізав їй горлянку у мить оргазму. Ненависть сягнула свого апогею. Голос Гольдштейна перетворився на справжнє блеяння вівці і на мить його обличчя стало овечим. Потім овече обличчя переплавилося у фігуру євразійського солдата, що здавався досвідченим, величезним та жахливим, його автомат бурхливо стрекотів і здавалося долав навіть межі поверхні екрану, тож деякі люди з першого ряду насправді здригалися і падали на свої місця. Але навіть це було пам’ятною подією серед суцільної самотності у якій він мусив жити. Вінстон різко отямив себе та сів пряміше. Він відригнув. Джин повставав у його шлунку. Його очі зосередилися на сторінці. Він нічого не міг зробити з болючим відчуттям панічного страху. А це було абсурдно, адже написання цих конкретних слів було не небезпечніше ніж власне починати ведення щоденника, але на мить він відчув спокусу разом вирвати ці пописані сторінки та повністю відмовитися від цього задуму. Він не зробив цього, хай там як, тому що він знав що це марно робити. Поліція Думок дістане його у будь-якому випадку. Він вчинив — все одно міг вчинити, навіть якщо його ручка ніколи не торкнулася б паперу — найсуттєвіший злочин, що є першоджерелом усіх злочинів. Думкозлочин, так вони називали це. Думкозлочин це була не та річ яку можна приховувати вічно. Ти міг вдало хитрувати та вивертатися якийсь час, навіть роками, але раніше чи пізніше вони все одно вистежать і схоплять тебе. Це завжди траплялося вночі — арешти постійно проводилися уночі. Несподіваний різкий поштовх виривав тебе зі сну, жорстка долоня трусила тебе за плече, сліпуче світло різало твої очі, коло з жорстких облич стояло навколо ліжка. У переважній більшості випадків не було ніякого суду, ніяких звітів про арешт. Люди просто щезали, завжди протягом ночі. Твоє ім’я видаляли з усіх реєстрів, кожен запис про те що ти коли-небудь робив начисто стирався, в одну єдину мить саме твоє існування повністю заперечувалося, а згодом і забувалося повністю.

03do_train

1984

Усе одно, як і більшість нормальних читачів, не можу збагнути, чого видавці видають книжки найрізноманітніших форматів і розмірів, чого не запровадять стандартів - було б легше і читачам, і продавцям книжок, і бібліотекарям, і меблярам.Одначе змирився з видавницькою твердолобістю - просто перестав купувати їхній продукт. Ну на них же можна було б запровадити ДСТУ! А то на одні не налазять пластикові обкладинки, для інших ті обкладинки великі. У портфель книжки або не вміщаються, або губляться десь на дні... Усі знають, що більшість тих підручників - відверта халтура. То хоч зробіть їх зручного для користування розміру, шарлатани з пригодованих видавництв!

30pj_train

[чого видавці видають книжки найрізноманітніших форматів]

Хоча, от, в суботу, ми з карапузом вигулювались на біговєлі до парку Перемоги.Так там є серія горбиків, типу, недороблений памптрек, і там хлопці лаштували трапмлін. Були вони на частково страшних велосипедах. Тобто, був там один нормальний ДХ велосипед, але що робити йому на лівому березі, уявлення немаю. Так от, вони там робили горбик, а я взяв в Тішки біговел, і давай ганяти по тим горбикам. Було весело. Мені. :)

30tj_train

повідомлення #7

Це Віня таке навіяв?Він просто про принцип Маха чув, але не зрозумів. Коли ти на каруселі крутишся, на тебе типу сили діють. А що було би якби не було туманностей, зірок, галактик. Були би тоді "сили інерції", адже тоді, ти навіть не зміг би знати, чи ти крутишся. Звідси висновок, що сили інерції то вплив далеких туманностей. Якби другий закон був диф. рівнянням першого порядку, не було би інерції. В фізиці Аристотеля нема інерції.

30xf_train

повідомлення #2

А від точки не залежить?Щось я ніяк мислю не второпаю. Чи у вас СВ залежить від точки? Якщо у вас для кожної точки треба свою СВ, :wink2: а рух залежить від СВ, то не морочте голову, а прямо кажіть, що у вас рух залежить від точки.

311p_train

повідомлення #21

4)Ну або уявимо, що мотузка розтягнута, і є сила пружності мотузки - і це доцентрова сила! І є відцентрова сила, що врівноважує доцентрову силу. Що є джерелом відцентрової сили? Скажеш інерція? А який напрям має ця сила, джерелом якої є інерція? Така постановка питання має право на існування, але ж варто не забувати, що ці сили є лиш в башці аналітика. 5) Інерція є джерелом відцентрової сили, що розтягує мотузку , пружність мотузки є джерелом доцентрової сили, ці сили врівноважені, і ніхто нікуди не прискорюється, бо відстань між каменем і центром не змінюється. Але ця схема є як ти кажеш в башці аналітика. Система відліку, прив'язана до камінця - не інерційна. Зате система відліку, прив'язана до осі обертання, але в якій камінець нерухомий - це інерційна система відліку. але обертальна, нерівномірна. 6) А от в не обертальній інерційній системі відліку камінець матиме прискорення, і зазнаватиме зміни швидкості.

314h_train

повідомлення #48

Дейнеріс щось лажає.Але виникає думка, що все йде до втілення мрії тієї ж Дейнеріс - зламати колесо. Інші без нащадків. Не здивуюсь, якщо Дейнеріс влаштує республіку.

31an_train

повідомлення #2

Але вона послухала Тіріона і допомогла Джону.Думаю, це в майбутньому її врятує. Тобто його підтримка. Вона зробила правильну інвестицію, не без допомоги.

31c6_train

повідомлення #3

Ти якось неуважно дивилась серіал.Його наполовину перетворили в зомбі, але діти лісу врятували. Він же допомагав Брану. Сценаристи ліплять любовну лінію між двома головними персонажами, на яку всі так чекали. Але в цьому сезоні особливо нема де розвернутися, щоб показати процес. Тому Тіріон говорить прямо, що Джон вклепався по самі вуха. Дені таке лестить, але вона горда, і на якогось бастарда не хоче дивитися. Проте недарма показали момент, де йшла мова ніби Рейгар таємно обвінчався з Ліанною, отже Джон Сноу законний і легітимний спадкоємець залізного трону. Знову ж таки Сноу не хотів приносити клятву вірності Дені не з гордості, не з принципів сепаратизму півночі, а тому що ніс відповідальність перед своїми васалами, і не хотів присягати на вірність незнайомій йому людині. Тепер же він побачив яка Дені чудова і хороша, все-таки вона заради нього ризикнула життям, драконами, і одного втратила. Після такого він буде за нею бігати як Джорах. Чорт забирай, це найкращий серіал за всю історію.

31d6_train

повідомлення #13

За кого?За Теона чи Яру?

31it_train

повідомлення #19

Е, е, е.Вони ж не знають, що вони родичі, цим і відрізняються від наглих Серсеї з Джейме.

31j6_train

повідомлення #25

Припускаю, в наступному сезоні багато хто мимоволі перейде на бік зла, обернувшись на білих блукачів.

31kh_train

повідомлення #42

Я собі вже сьогодні зробила "подарунок" у чорну п'ятницю.Надурили мене в Фокстроті. На касі сказали, що база висне і товарний чек вони мені дати не зможуть. Я сказала, що обійдусь без чека. Купила товар, а потім вже на роботі подивилась в неті, що сьогодні, у чорну п'ятницю (як виявляється сьогодні такий день був), на мій товар була знижка. Зате Я його купила за повною ціною. Добре хоч товар був недорогий і знижка - копійки. Але сам факт... Може це була й випадковість, може некомпетентні продавці трапились, що не пам'ятають весь товар і ціни напам'ять. А може й навмисно таке зробили, щоб собі ті гроші забрати. Хто його знає.

31l3_train

повідомлення #39

Хто що отримав на свята в подарунок?Мені чоловік подарував обручку із Zlato, срібну з дорогоцінними камінцями. Зараз в кризу проблематично придбати ювелірні прикраси, ціни не кожному по кишені. Я чоловікові нового светра купила, сам попросив. Начебто нещодавно Новий рік зустріли, а вже скоро будемо відмічати День закоханих. Тому багато пар живуть з батьками... Як ви вирішуєте проблему тонких перегородок в хаті, коли чути як скрипить ліжко і всякі інші звуки... Моїй дівчині це не подобається... Каже що це її бентежитиме... Коли хтось буде щось чути...

31pm_train

повідомлення #46

Не скажи..Якось так склалось, що живу за принципом "де моя сім"я, там мій дім". І навіть як йду з гостей від батьків, кажу, що йду додому.. Щодо ремонтів і "облагородження" зйомної квартири, то поміняла їх кілька, але тільки в першій і в цій, що живем зараз робили "облагородження". Тобто попередні квартири знімали в хорошому стані. остання нам просто далась за дешевою ціною, тому й погодились на дещо закинуту квартиру. Але кілька вихідних я все ж потратила на малювання вікон-дверей і дрібного ремонту... Врешті, ми робимо, перш за все, для себе... Щоб ми почували себе комфортно. Все, що купуємо з речей - наше і завжди можемо те забрати при переїзді. А фінанси, які тратимо на дрібний ремонт квартири це ніщо, в порівнянні з свободою дій... Книжка не може дати гарантії, що саме так буде, бо вона не знає (хоч, думає, що передбачає) з якими рисами характеру народиться маленька нова людина. Показувати приклад хороший варто, та не кожен з малого віку буде вбирати це як губка. Думаю, дітей потрібно так виховувати, щоб давати їм розуміння, і усвідомлення того, де є погане, а де хороше, бо про великий відсоток самовиховання, саморозвитку теж не можна забувати. Такшо всьо нормально)

31u5_train

повідомлення #11

Смажити люблю на соняшниковій рафінованій а салати заправляти-оливковою або справжньою натуральною олією,мені її з Вінниці родичі передають..ніщо не може бути краще за її запах та присмак салату заправленого нею) або з картоплею в мундирі вона краще всіх. Головне не переборщити. Іноді для салатів використовую оливкову. А ще смакує кукурудзяна олія... ;)

322y_train

повідомлення #39

Моя подруга отримала біометричний паспорт і вже їздила з ним до Франції.Ніяких питань з приводу готівки, банківських рахунків і де будете проживати не було. Але іноді краще просто промовчати(не всі люблять чути правду, і не на кожне питання можеш відповісти, не все можна відкрити іншій людині, але це не брехня, а особисті речі, які ти просто не кажеш), проте не брехати... колись то вона вилізе та правда і лише гірше буде.

325o_train

повідомлення #90

і ти усвідомлюєш що цих твоїх близьких вигнали з роботи, бо вони кілька місяців там не зявлялись, а завжди з тобою?!вони втратили своє особисте життя і ти відчуваєш за це відповідальність... легко говорити радійте всі життю, воно таке хороше і прекрасне, коли в тебе все добре і ти здорова і не помираєш...

328n_train

повідомлення #60

Те, що відбулося:Посіяно мир. І виграв. Фараон програв - він виявився не настільки проникливий, щоб зрозуміти тонкості ситуації, але зберіг лице й при цьому зрозумів, що саме Авраам дав йому цю можливість, ставши вище нього цим, як дорослі обережно дозволяють іноді нерозумним дітям трохи побавитись небезпечними речами, щоб ті зрозуміли їх небезпеку. Сара була сестрою Авраама. І не була повією і не стала. Повія - це безчестя. А Сара не безчестила фараона, вона більше того, зробила йому честь, ставши під його владу. Інша справа, що ні вона, ні Авраам, не хотіли сперечатися з ним. Отже, резюме - ні Авраам, ні Сара не брехали фараонові (вона двоюрідна сестра Авраама), Сара не лізла в постіль фараонові за прибутком (як роблять повії) - все, що сталось на совісті фараона. Є заперечення?

32ah_train

повідомлення #68

!!!Увага!!!Запрошуємо до співпраці кав'ярні, квіткові магазини, медичні центри та інші зацікавлені заклади! БЕЗКОШТОВНО встановимо стенди та заповнимо їх книжками! Ми готові врахувати ваші побажання щодо кольору та дизайну стенду. P.S. Наші книги дивним чином підіймають середній чек та настрій відвідувачів.

32gy_train

[Запрошуємо до співпраці кав’ярні]

Так пишайтеся!Є люди які втрачаючи аргументи, вважають це єдиним спосібом довести свою правоту. По-перше,Ви тепер точно знаєте що праві,по-друге,Ви виглядаєте гарною і молодою,і якщо у співрозмовника не вистачає не тільки аргументів,а і розуму-це вже не Ваша проблема. А по-третє,Ви тепер точно знаєте з ким маєте справу. І не треба до таких людей ставитися серйозно

32ip_train

[Так пишайтеся!]

Почитав цю тему.Полахав. Особливо заперло про то шо як тримати немовля в лівій руці то воно буде лівшею. Я плакав :rolleyes: Може комусь і буде цікаво ;) Значиться, як це не прикро але мене теж хрестили. Як я був немовлям. Ну хресну свою я після того обряду більше ніколи не бачив. Вона зара в США живе. Хресного бачив набагато частіше. Разів 10 за все життя :) Про них майже нічого не знаю та і не хочу знати. Хмм, тут хтось сказав що класно коли хресні - це близькі родичі. Ну от наприклад хресні батьки моєї сестри - близькі родичі. І відносини між ними як між родичами а не ініційованою і вчителями :) О, і ще таке питання. Чисто теоретично. Так, ради інтересу. Якщо хресним\ою стала людина яка насправді не була охрещеною і сама являється противником християнства, то наскільки прикольним є цей випадок?

32l0_train

повідомлення #18

З приводу тримати на лівій руці - мо" забобон, але сестра в мене лівша.На рах чи можна перехрещувати? Я такої заборони не чула. В мене мама хрестила в сестри, а потім сестра в мами. Все нормально - всі живі і здорові. Хресними батьками обов"язково повинні бути хрещені люди. Якщо хлопця беруть за кума, то бажано щоб першою похресницею була дівчинка, і навпаки в дівчини - перший похресник хлопчик. Можна бути хрещеною матір"ю декільком діткам, але хресна повинна усвідомлювати, що вона відповідає за тих діток. Головне, щоб дітки знали своїх хресних батьків, а не так як тут описано - навіть ніколи й не бачили :rolleyes: . Знаю ще таке: коли дитину вперше купають то воду після купелі слід виливати коли не стемніло і обов"язково під родюче дерево (щоб продовжувався рід). До купелі обов"язково клали трави.

32qo_train

повідомлення #24

Посудина на ніжці є одною з характеристичних форм неолітичної паскової кераміки від середньоєвропейської рессенської групи до українського Трипілля, Болгарії і Диміні.Посудини на ніжці відміняються у своїх формах від конічної миски до профільованих баняків. Сама ніжка може бути тільки незначним кільцем або виступати в формі стрункого дзвонуватого підставця, вишуканої лінії, при чім в обох випадках ніжка може бути порожня або масивна. Цей причинок ставить собі завдання розглянути деякий матеріял паскової кераміки з Південно-Східньої Европи під оглядом техніки посудини на ніжці, що може кинути світло теж на питання споріднености окремих форм та груп (подунайського неоліту). Праця з неолітичним матеріялом з розкошів у Старчеві Американської Експедиції до Югославії та Білгородського музею дала мені змогу пізнати техніку виробу посудини на ніжці в цій групі. Посуд на ніжці в ній, дуже поширений. Є це спеціяльні глибокі дзвонуваті миски та баньки всіх родів кераміки, грубі барботинові, гладжені чорні та мальовані. Ніжка буває ледве помітним широким кільцем або розвиненої конічної форми. При докладному розгляді ніжок (спеціяльно розбитих), який я перевів на сотнях примірників, показалося ясно, що посудину виготовлялось наступним способом. Спочатку вироблялися стінки її від вінця аж до ноги, а тоді виготовлялося додатково ніжку, вмащуючи глину з двох боків так, щоб постало дно та частинне або повне виповнення ніжки. Поверхня посудини тоді вигладжувалась зглядно потім ще примазувалась. На переломі ніжок виразно було видно межу або щілини між стінками і вмазаною глиною, або посередині між глиною недосконало втисненою згори (з посудини) і з ноги. З перегляду іншого посуду — з рівним дном, виразно означеним випливало, що взагалі цей посуд спочатку не мав дна, яке додатково вліплювалося. Про це свідчила будова глини в місці стику стінок з дном — (різний напрям глиняних пласточків), тріщини і таке інше. Матеріял з Вінчі та інших селищ цього ступня, який я мав змогу бачити в музеях Югославії, знов дає дані щодо техніки посуду на ніжці в цій групі зокрема знаних вінчанських мисок на високій масивній ніжці, уважаних за специфічну форму югославської кераміки, яка відділяє її від решти подунайського неоліту та в’яже з Анатолією. Показується, що техніка цього посуду пов’язана генетично із старчевською. Вінчанська, яка розвивається зі старчевської, перебирає в неї теж спосіб виробку посудини на ніжках, тільки що ніжки ще значно вивищуються. Сотні і тисячі примірників цих ніжок мисок або банькуватих посудин по юґосл. та зах. семигородських музеях виказують, що ніжки бували як зовсім порожні, отже аналогічно до вживаних у лендєльській групі сер. Европи (Потисся, моравська маль. кер.,) так виповнені частинно або зовсім. В парі примірників ніжка навіть була виповнена дрібними неправильними кульками, придушеними і замащеними з обох боків компактним шаром глини. З цим ствердженням падає думка про особливість форми вінчанських мисок на ніжці та зв’язані з тим теорії споріднення. Миски ці своєю профіляцією та технікою виробу тісно в’яжуться з формою мисок на ніжках з лендєльської та інших європейських груп паскового неоліту. Мальована кераміка Болгарії виявила лише дуже нечисленні форми на ніжці. Між іншим є одна дуже цікава форма: це грибувата профільована посудина, в якій спідня частина має валькувату (?) форму під гострим кутом до банякуватого тіла. Ця рухливість дна вказує, що воно ще доліплювалось до стін посудин додатково. Високі миски на ніжці румунської мальованої кераміки семигород. та молдавської груп в загальних рисах нагадують старчевські та вінчанські. Про техніку виробу ніжок не можна говорити позитивно, бо тонка глина і висока техніка опрацювання не дозволяють на такі сліди додаткового заповнювання ніжок як у Югославії. Одначе розгляд фрагментів цього посуду дозволяє думати, що тут маємо аналогічну техніку, бо не трапляється, щоб ніжка відбивалась від дна посудини в площі здогадного перетину, натомість посудина розбивається все спільно з ніжкою. Отже вони мали бути вироблені зі спільного шматка глини. Загадкові ці предмети бодай можуть тепер, по спостереженнях над юґосл. мисками на ніжці, бути освітлені в тому сенсі, що під оглядом своєї профіляції вони не є чимсь відірваним та чужим в області паскової кераміки; навпаки — стоять у зв’язку з певними формами в інших групах пізнього неоліту. «Монокль» є технічно так би мовити закріпленням певної стадії процесу виробу мисок на ніжці, поширених в цілій пасковій кераміці. Розуміється, це не стосується до призначення «моноклів», якого добре не знаємо, а тільки до висвітлення техніки, формальної сторінки цього керамічного типу. Українська маль. кер. виявляє лише нечисленні миски на ніжці в своїй першій (первісній) та пізніших фазах. Вони мають циліндр. двоконічну форму. Характер глини і малий матеріал не дозволяють на спостереження і висновок щодо техніки на підставі різниць переломів. Одначе і тут виступає явище, що миски ламаються разом з ніжкою, отже, треба думати, готувалися з одного шматка глини. Ці останні часом мають виповнене дно так, що стають властиво подвійними мисочками на ніжці. Техніка посуду на ніжці в рессенській та лендєльській групі, як рівнож в Диміні, є мало знана з автопсії. В кожному разі показується, що на великому просторі дністро-дун. области панував у формі посудини на ніжці спосіб виробу перше посудин, а потім додання до них дна. Цей спосіб ліг в основу розвитку поодиноких форм, що на перший погляд навіть не мають між собою нічого спільного.

2syt_train

Техніка посудин на ніжці в пасковій кераміці.

У вже покійного Валентина Чемериса є чудовий роман “Приречені на щастя” про двох учених майбутнього, які вирішили погуляти на щойно відкритій планеті земного типу.Але от халепа: їхній корабель раптово вибухнув, друзі та колеги загинули, у них зі собою лише скафандри і спортивні костюми, а попереду їх чекає щонайменше 14 років виживання в очікуванні рятувальників. Воно й не дивно, що жінка-психолог від такої навали мегастресових подій зірвалася на істерику і навіть спробувала самовбитися. Благо, до цього не дійшло, бо навіть за таких несприятливих обставин її напарник-геолог надто вже хотів жити і, завдяки професійним знанням та ерудиції, зумів облаштувати цілком адекватний побут на наступні роки. А от у кіновсесвіті Чужих людство, схоже, деградувало, до небаченої позначки, раз на максимально відповідальні посади набрали клінічних ідіотів, істеричок і некомпетентних суїцидників. Свого часу глядачі не стримували сміху (чи обурення — як хто), коли у “Прометеї” персонажі знімали шоломи на нерозвіданій планеті, мацали руками невідомі об’єкти різного ступеня живості тощо. А вишенькою на торті був картограф, який заблукав у ним же промаркованій печері. Втім, екіпаж корабля “Заповіт” запросто перепльовує усі здобутки попередників. На незнайому планету вони не те що без шоломів — взагалі без скафандрів вийдуть. І нічого, що довкола потенційна небезпека — герої за кожної нагоди розділятимуться, немов зумисне шукаючи смерті. Зустріли незнайомця — пусте, спершу ми підемо за ним у якесь дивне місце, де не ловить радіо, а тоді вже будемо ставити йому якісь питання. Ну а коли щось традиційно піде не так, то замість мінімізації збитків і збереження якомога більшої кількості життів від них можна чекати лише істерик і свідомого погіршення ситуації. І щонайгірше, точка неповернення, після якої розумієш, що перейматися долею героїв, вболівати за них і взагалі сприймати фільм серйозно не вийде, настає задовго до появи Чужих. І це не вийде списати на затупи і зриви в екстреній ситуації, мовляв, герої фільму також люди. Таке працювало для першого фільму з його космічними далекобійниками, другого, де нам показували звичайних вояків. Екіпаж “Заповіту” — це фактично еліта з еліт, 18 найдостойніших космонавтів, яким доручили вкрай відповідальне завдання: перевезти і пильнувати колоністів. 2000 людей плюс сотні ембріонів знаходилися на їхній совісті. На такі завдання не беруть абикого. Неважливо, чоловік чи жінка, чорний чи білий, християнин чи атеїст, сім’янин чи самотній — ці всі характеристики відсуваються на задній план, бо космонавтам слід однаково тверезо мислити і тримати емоції під контролем. А що ми бачимо насправді? У новопоставленого капітана жижки трясуться від страху, що його ніхто не слухатиме (а згодом, власне, так і стається), а за кілька хвилин екіпаж самовільно міняє курс корабля, тому що їм не хочеться ще кілька років провести в кріосні. Закриймо очі на те, що поломку “Заповіта” списали на безглузду причину типу “на мою машину посвітило вранішнє сонце, тому в мене пом’явся кузов і фари розбились”. Так само знехтуймо фактом, що не можна так просто взяти і різко змінити курс космічного корабля кількарічного рейсу (у вже згаданій книжці і цьому є зрозуміле фізичне пояснення). Примітно інше: герої стрічок “Американський пиріг”, “Євротур”, “Де моя тачка, чувак?”, “Гароль і Кумар відриваються”, “Вен Уайлдер — король вечірок” та інших мають в рази більше відповідальності й тверезого глузду, ніж персонажі нової стрічки Рідлі Скотта. Єдиний адекватний член екіпажу корабля “Заповіт” (якщо не брати до уваги героя Джеймса Франко) — ШІ-автопілот, яку тупі людиська посилають під три чорти, назвавши кілька циферок. Рятує фільм знову Девід у виконанні Майкла Фассбендера. Він — усе, що залишилося від тематики “Прометея”. Пошук творців людства, проблема взаємин автора і його творіння, виражена через інженерів, людей та андроїдів — “Чужий: Заповіт” не мав на меті розвивати ідеї попереднього фільму, проте й повністю відмовитися від них було неможливо. У сценах з Девідом і для Девіда Рідлі Скотт нарешті шкварить на повну, даруючи нам найсильніші моменти фільму: стартовий діалог з Вейландом, сповнену якогось божественного піднесення зустріч з грудоломом і особливо сцену з флейтою. Ці фрагменти — вочевидь, усе, що залишилось нам від “Прометея 2” — надто вже виділяються на тлі океану кретинізму, що панує в “Заповіті”. Фактично це геть інший фільм, значно кращий, хоч і в рази коротший. Проте я охочіше би більше часу провів у компанії Девіда, адже по той бік андроїда — суцільна біда, а не персонажі. “Заповіту” не вистачає колоритних персонажів. Фактично півтора десятка смертників зводяться лише до трьох сяк-так помітних фігур: богомільного капітана, лайливого реднека і пані Деніелс. Нової Ріплі чи навіть Шоу із неї не вийшло — і справа не стільки в непоказній зовнішності акторки з ледь не повним браком магнетизму, скільки у відсутності ситуацій, котрі би дозволили нам зрозуміти, що це за людина і чому ми повинні за неї переживати. Гаразд, вона втратила коханого, ось на пам’ять про нього навішує цвяшок… Стоп! Чому цвяшок? Яка за ним історія? Не переймайтеся, сценаристів це не цікавило. Сильну не тому, що вона долає труднощі, розвивається і приймає важкі рішення. Деніелс просто прожила найдовше, ото й усе. І раз так “скрупульозно” нам змалювали титульного персонажа, то чого дивуватися, що решта екіпажу існує лише для того, аби ксеноморфи їх пронизали, випатрали, загризли чи вилізли з них. Оскільки вони безликі, то їхні смерті не викликають жодного ефекту (хіба що режисер скрімер поставить). Оскільки вони ідіоти, то Чужий не викликає аж такого жаху; це раніше потвора хитромудро полювала за людиськами і щоразу більше лякала своєю кмітливістю, а тут Чужому вистачає просто відкрити рота і космонавти самі йому туди застрибнуть. Це вбиває будь-яку напругу і знецінює увесь екшн. “Чужий: Заповіт” хоча і мав намір однаково потягати елементи з “Чужого” та “Чужих” , завдяки безликим і безмозким персонажам не працює ні як трилер, ні як бойовик. Зате як комедія “Заповіт” дуже навіть непоганий. Ті ж самі показово криваві й огидні вбивства, які, якщо трішки змінити фокус, виглядають дуже навіть кумедними. Особливо фрагмент, де посковзнулися на крові. Двічі. Тут усі слова зайві. Причин іти на “Чужий: Заповіт” фактично нема. Так, стрічка шикарно знята, музика від Джеда Курцеля традиційно чудова, а Фассбендер божить. До всього, “Заповіт” фактично ніяк не доповнює всесвіт Чужого, а та дрібка нових фактів має всі шанси розбитися ущент, бо Рідлі Скотт ризикує забути хронологію свого кіновсесвіту і скотитися до масштабного реткону… або Девід поповнить лави телепнів, котрих Скотт і так уже багато наплодив за останніх дві стрічки. Членам Секції, що робили свої уваги до цієї праці, складаю свою щиру подяку. Використаний для цього видання «Уваг» великий етнографічний, переважно прозовий, матеріял дав мені змогу вказати на досі ще не зачеплені особливості української мови і деталізувати окремі її явища, — цим переважно й одмітне це видання проти попереднього. На увагу взято ті особливості української мови, що вони в російській літературній мові незнані або мало звичні. Щоб дати змогу орієнтуватися в можливих у літературній мові паралельних синонімічних зворотах, я поряд із широко вживаним зворотом наводжу й менш поширений. Багато матеріялу, що міг би стати до помочи літературній мові, чекає ще свого досліду: через брак часу я неспроможна була використати все те, що повинно б мати місце в «Увагах». Сказане за фразеологічний словничок у передмові до 2-го видання має силу й для 3-го видання. Фразеологічний словничок збільшено в цьому виданні не на багато. Щоб не розбивати нумерації в словничку, — а це б вимагало нових чисел у російському покажчику,— новий фразеологічний матеріял розміщено не по відповідніх групах, а додано вкінці фразеологічного словника. Щоб допомогти користуватися з книжки, укінці дано покажчика відзначених у ній слів і зворотів, як поправних, як і хибних. Шановному проф. Є. Тимченкові я радо висловлюю тут свою подяку за уваги до цього видання. Це і є той шлях, що ним і надалі повинна йти українська літературна мова. Певна річ, ще довгими часами матимемо паралелізми, невідтінені сіноніми, — але чи мова взагалі може їх збутися? За класичний приклад може нам стати німецька мова. Пор. вище наведену цитату з Ch. Bally. Синоніми становлять у великій мірі багатство мови, розуміється, коли авторів лінгвістичний смак і чуття мови вміє їх одтінити. Шевченко каже: Думав доля зустрінеться, спіткалося горе. Поняттю «нога, лапа» німецька мова, як до вимог стилю, як до відтінку в значінні, дає такі назви, Lauf, Pranke, Arm, Ständer, Fang, Ruder, Latsche та ин. крім загально вживаних Pusz, Bein, Pfote, Tatze. К. Voszler каже: «Вмілість говорити є саме в тому, щоб із найтоншими звуковими, флексивними, синтактичними та лексикологічними відтінками вміти одночасно й зв’язати відповідньо відтінені уяви». Одно з великих завданнів, що стоїть іще перед українськими філологами, це дати семазіологію української мови, де б відтінити треба окремі близькі значінням слова, синоніми. Завдання те ще не близької мабуть прийдешности, бо синоніми не здобули собі ще потрібної для літературної мови традиції. Розмаїтість, точність та глибина вислову — а це властивості, що до них повинна прямувати літературна мова— вимагають того багатства лексичного, синтактичного та фразеологічного, що є в сукупності українських діялектів. Завдання я собі в оцій своїй роботі поставила переважно практичне: стати хоч трохи своїми увагами у пригоді сучасній українській літературній мові, щоб на її характерні хиби вказавши, подати й поправні форми й звороти, а передусім вказати на ті особливості в українській народній мові, що їм мало, а то й зовсім не дає уваги сучасна українська літературна мова в ширшому розумінні, тобто і мова красного письменства. Виходячи з практичного характеру «Уваг», я не мала змоги розмежувати явища синтактичні й стилістичні. Переважною своєю частиною поданий матеріял обіймає явища синтактичні; зачеплено також факти морфологічні та семазіологічні. Вказуючи на ту чи иншу поправну форму проти хибної, я йду шляхом індуктивним: за вихідний пункт маю поширеність даного язикового явища в мові народній та в мові кращих знавців українського слова і намагаюся обминути все те, що могло б відбивати суб’єктивною вподобою. Але мова кожного народу є вираз його національного світогляду, а мова окремого члена нації, мавши за підставу загально-національне, віками утворене, вносить у скарбницю народньої в широкому розумінні мови його власне, висловлює його індивідуальність. Кожний бо суб’єкт не тільки пасивно сприймає, а і творить мову. Але в цій творчості сваволі не може бути, і своє, індивідуальне кожне мусить підганяти під віками збережену підставу, щоб підійти під мислі народові. Инакше бо такому індивідуальному загрожує смерть. В. Гумбольдт був тієї думки, що сила індивідуума проти мови, як приналежности цілої нації, невелика; що проте індивідуум має вплив на загальну мову в більшій чи меншій мірі, але волю має тільки в тих межах, у яких загально-національна мова дозволяє її мати. Ця думка й тепер держиться: «Самостійно й оригінально переживані інтуїції збуджують індивідуальну творчість стилістичну, але коли натрапляють на задубілі форми язикової експресії, вони мусять до них нахилитися. Переможна сила традиції й звичаю у цій царині, як і в обсязі инших формально-язикових уяв, опановує найгеніяльніші особистості. Діяльність творця, як і скрізь, так і тут, у значній мірі залежить від матеріялу, що його він (творець) перетворює своєю працею, а язиковий матеріял може сильніше нас в’яже, ніж який инший фізичної природи твір». Цього вимагає краса, цілість твору; це є навіть певний педагогічний спосіб впливати на читача. На образність багата народня мова і її б можна щонайширше використати. Одно з завданнів, що стоїть перед українськими філологами, — це дати в можливій мірі повну українську фразеологію, використавши як народній, як і літературний матеріял. Нижче подаю деякі з тих фразеологічних зворотів, що вони, вже здебільшого відійшовши свого первісного емоціонального характеру, могли б стати в пригоді й науковій літературній мові. Вони могли б правити і за основу, коли доводиться творити нові фразеологічні звороти або перекладати чужі. Важко в тому багатстві народньої фразеології відшукати системи, навести на певні правила. Проте дещо дається зробити. Де головний елемент фразеологічного звороту повторюється в багатьох фразеологічних зворотах, там він може стати за головний елемент і до нових фразеологічних зворотів.

08l8_train

Огляд фільму “Чужий: Заповіт”

Сьогодні, припустивши мерзенну й безсовісну думку про смерть Марії Василівни, члени педколективу, що делегували завучку з вінком, добряче зіпсували свою оцінку, яку Марія Василівна виставляла кожній особі на цій землі (професійний рефлекс).Поганки / потвори / підстилки! Вона перебирала й інші влучні слова-означення для своїх колег, слова нібито неприйнятні в мовленні вчителя. Проте Марія Василівна чулася в тому віці, коли вже можна дозволити собі також багато іншого: і А) випити чарочку коньяку, який прогріває горло під час занять, і Б) намалюватися помадою непристойно червоного кольору, і В) допустити певні думки під час приповільнення кроку біля побуткомбінату, де за прозорими вікнами в підвальному приміщенні — чоловіча качалка… Марія Василівна, як актриса після важкої ролі, інколи виходила з образу “вчительки з великої літери” й ставала тією, кого треба покарати. І просто на підвіконні біля порепаної бегонії плямистої (Begonia maculata) Марія Василівна помішала майже вистиглий кминовий (Carum carvi) чайок у гарній блакитній чашечці з позолоченою окантовкою у формі листочків. Вона посміхнулася сама до себе, натхненно поправила ще не той типовий легко-фіолетовий, а зовсім оранжевий, як часточка папайї (Carica papaya), фарбований за останньою модою локон волосся. Жінка нахилила горня, аби вилити чай у вазон, але в останній момент зупинилася. Щодо розцяцькованого похоронного вінка в руках завучки Надії Петрівни Проскурні й загалом цієї пишної історії, то всі дороги вели до дев’ятикласника Ярослава Копчука. Славіка, Слави, Славунчика! До чого дурний, як валянок, до чого малий і страшний (тато недоробив, мама недоносила), до того ж постійно прагне накликати на себе біду. Словом, дупа свербить. Ці малолітки мусять зрозуміти, що, по-перше, у житті існує принцип бумеранга, по-друге, з деякими людьми краще не зв’язуватися. Одного разу можеш так спіткнутися на дорозі життя, що не тільки виб’єш собі два передні зуби, а й взагалі не здужаєш підвестися. Марія Василівна не те що би хотіла попсувати результати життя й творчості малого негідника, ні — швидше майбутні дії Марії Василівни мали абсолютно виховний характер! Копчук досі обходив учительку біології боком, як гюрзу (Macrovipera lebetina) на дорозі. Але, очевидно, таки не зміг, не знайшов у собі тієї страшно важливої сили — стриматися. Якщо мішок набитий фекаліями, то хоч яким би щільним він здавався, все одно в якийсь момент усім доведеться затикати носа від смороду. Сьогодні зранку-зранечку, зранечку-зісвітаночку Славік залетів у школу й на коридорі, наче велосипедист у коня (Equus), врізався в завучку Надію Петрівну Проскурню. …Вона не впала, навіть не спіткнулася, бо це ж була людина-курган: завучка пережила в школі понад сто перевірок усіх рівнів, дві держави, чотирьох директорів. Жінка стояла непохитною перед усіма ударами долі, а ще вона важила (нетто), як три з половиною Славіки (брутто). Нагріта від люті, мов мурашка (Formica) під лінзою малолітніх садистів, завучка почала прогортати в голові уявний, але завжди розгорнутий журнал. Там записувалися слова для пронизливого крику й справедливого способу покарання. А малий, у котрого від страху поперегукувалися всі пломби верхнього ряду зубів з товаришами з ряду нижнього, ніби врятований потопельник, виплюнув з легенів чорну воду із зеленим намулом: — Марія Василівна померла!

09pc_train

Баборня

«Йдім окремими шляхами, але до спільної мети.Може, ви дійдете до Києва з Варшави, а я через Одесу, а може, й через Токіо та Сибір, але ми маємо спільну ціль», — пригадував слова Євгена Коновальця президент Української Народної Республіки в екзилі Андрій Лівицький. Останній мешкав і працював у Варшаві, перебуваючи в тісному контакті з польським політикумом. А от Токіо серед названих географічних місць викликає запитання. Втім, лише на перший погляд, адже Організація українських націоналістів і безпосередньо Коновалець підтримували тісний контакт із японськими урядовими колами, а згодом за підтримки офіційного Токіо розбудовували свою мережу на Далекому Сході. Перші зв’язки з японцями ОУН налагодить уже на початку 1930-х — у той час доволі гучною акцією, яку розглядала Ліга Націй, була пацифікація, котру поляки проводили на Галичині. До окремого комітету, створеного в цій справі, входив і японський представник. Відтоді націоналісти матимуть доступ до японських дипломатів, а за кілька років спробують налагодити ближчий контакт. «В 1934 р. було зложено обширну записку на тему «Україна як фактор розвалу Росії» і переложено на англійську мову. Її предложено японцям, і представник ОУН відбув з послом Японії в Варшаві ґрунтовну розмову. Чому японці хотіли говорити про українські справи саме у Варшаві, годі сказати, але можна здогадуватись, що саме там знаходились найбільш досвідчені в українській проблемі люди», — згадував керівник політичної референтури ОУН Дмитро Андрієвський. До варшавської зустрічі було підготовлено й окремий пакет пропозицій, одна з яких передбачала допомогу японців акціям ОУН у Маньчжурії. Цю китайську територію японські війська захопили на початку 1930-х і проголосили маріонеткову державу Маньчжоу-Го. Тут, зокрема в місті Харбіні, була доволі численна українська громада, і звідси було зручно формувати базу для впливу на Червону армію та українське населення прикордонних областей. У цьому позиції ОУН та Японії збігалися, адже на Далекому Сході, зокрема в Приамур’ї, українці становили величезну групу, а окрему територію, відому як Зелений Клин, ще на початку XX століття заселяли переважно вони. На цей лист відповіді не було отримано, проте член Українського політичного центру в Харбіні Іван Світ у спогадах зауважив: «Можна сказати, що заінтересування японських військових кіл Організацією Українських Націоналістів мало більш практичний, ніж політичний характер. Японцям було потрібне те, чого вони з різних причин не могли одержати від українців на Далекому Сході. Тож у середині 1930-х до Харбіна перекинуто кількох членів ОУН, які одразу зайняли помітні ролі в Українській національній колонії, зокрема в Союзі української молоді (СУМ), і почали видавати часопис «Далекий Схід». У 1937 році в Берліні відбуваються переговори Коновальця та генерала Миколи Капустянського з представниками японського посольства й генштабу. Всі вони будуть безпосередньо пов’язані з найневдалішою акцією в історії ОУН, а саме нападом на пошту в Городку 1932-го. Тоді організація втратила загиблими і страченими чотирьох бойовиків. Двоє безпосередніх учасників нападу Гриць Купецький та Григорій Файда, а також провідник дрогобицької боївки УВО — ОУН Михайло Гнатів нелегально покинуть межі Польщі й опиняться на Заході. Долучені до інших підпільників, яких спіткала така сама доля, ці троє націоналістів у середині 1930-х візьмуть участь у вишколах хорватських підпільників-«усташів» в Італії, а в 1937-му вирушать на Далекий Схід. «Ви будете працювати підпільно. Будете жити під російськими прізвищами й не будете брати участі в житті української еміграції у Харбіні», — заявив оунівцям полковник Акікуза, який спершу опікувався націоналістами. Відтак хлопці вигадали собі життєві легенди та імена. Представникам ОУН дали час на вивчення російської мови, а далі розпочався системний вишкіл під контролем японської розвідки: прослуховування лекцій, опрацьовування відповідних комуністичних праць і ретельне читання радянської преси. «Кожного дня була принаймні одна лекція котрогось із лекторів на різні теми, як, наприклад, організація військ прикордонної охорони, організація ГПУ-НКВД, організація Червоної Армії, біографії усіх членів Політбюро й всіх визначних сучасних більшовиків і небільшовиків, генералів тощо, відзнаки різних формацій армії, фльоти, авіації, НКВД, військ Прикордонної охорони, — пригадував керівник оунівської групи Купецький (Марков). Наступною фазою була підготовка націоналістами брошур та листівок, і тут виник перший серйозний конфлікт із японцями, які вимагали припинити друкувати проукраїнські гасла, поборювати росіян і почати співпрацю з білою еміграцією. Останнє питання було найгострішим, тож до Відня було надіслано телеграму: «Посварилася з тіткою. Оля». Тут слово «тітка» позначало японців, «Оля» — провідника націоналістичної групи. Припинивши співпрацю з японцями, оунівці інтегруються в українське життя Харбіна. Гриць Купецький (Борис Марков) очолить «Українську Далекосхідну Січ» — перейменований СУМ, а Михайло Гнатів вирішить нелегально перейти радянський кордон. Подібна витівка його попередника Миколи Митлюка коштувала йому життя. Гнатіву поталанить: під час нелегального переходу кордону його заарештують японці. Пізніше він переїде до Шанхая, де очолить українську громаду. Під час Другої світової війни японці знову звернуться до націоналістів із пропозицією співпраці. Коли її відновлять, українці візьмуться за підготовку ідеологічних і пропагандистських матеріалів. Водночас вони готуватимуться до японсько-радянської війни. «Одне, що було позитивним у наших плянах у широкому масштабі, це була ідея створення незалежної від Росії Зеленої України. Ми навіть були приготовили склад першого уряду Зеленої України, який складався з найбільш знаних українців на Далекому Сході поза межами СССР», — згадував Купецький. Незабаром націоналістична група отримала нове завдання — працювати з радянськими утікачами-українцями, яких утримували в концтаборі неподалік Харбіна. Розмови на національні теми, а також домовленість із японцями про переміщення українців в окремий барак згуртували цю групу, а згодом призвели до прямого протистояння з в’язнями-росіянами.

2fpl_train

Далекосхідна місія. Боротьба ОУН за Зелений Клин

Виступ Мирослава Мариновича на конференції National Media Talk «Роль незалежних медіа в Україні»Цей момент для мене дуже відповідальний, бо в ньому наче сходяться різні лінії мого життя. Я хотів би, щоб моїми устами зараз промовляв до вас Валерій Марченко, мій табірний побратим, який заплатив за своє вільне журналістське слово багатьма роками увʼязнення і мученицькою смертю. На моєму місці незримо стоять усі, хто, як і мої колеги з Українського католицького університету, творять сьогодні нову натхненну Україну. І я, звичайно ж, прошу благословення у Бога, плоттю Якого є Слово, а ще іншим іменем – Правда. Ці терміни спалахнули в наш час, наче жмуток сухої соломи. Вони ніяк не пов'язані з есхатологічними теоріями, проте також дають відчуття кінця звичного нам світу. Він, світ, справді опинився поза звичною дихотомією «правда – брехня», а тому давній солженіцинський заклик «Жить не по лжи» сьогодні втрачає свій сенс. Адже в «альтернативній реальності» правда здатна перетворитися на брехню – і навпаки. Без сумніву, світ одвіку знав, що таке брехня і брехлива пропаганда, оскільки ці феномени супроводжують людину від часу її гріхопадіння. Проте він усе-таки був спроможний розрізнити добро і зло, відрізнити правду від облуди. Натомість сьогодні брехню породжують і обслуговують потужні індустрії, а відтак брехня чи напівправда стають радше правилом, ніж винятком. Ці індустрії формують великі інформаційні «антицивілізації», які щораз більше викривлюють наш інформаційний простір. Сьогодні кордони достатньо відкриті, і глушниками інформацію не заблокуєш, бо є інтернет. Що тоді слід авторитарній владі зробити, щоб заблокувати дію правди? Щоб досягти цього ефекту, владі слід впливати на інстинкти, на глибинні пласти стереотипів. Для прикладу, типовий росіянин автоматично резонує на версії змови Заходу проти Росії. Це глибинна парадигма, яка закладена ще в часи формування доктрини Третього Риму і діє майже безвідмовно. Точніше, він сприймає правду як підступну провокацію, спрямовану на те, щоб затуманити його. Саме цей феномен спостерігався в розділених родинах, частина яких живе в Україні, а частина – в Росії. Переконування українських родичів, що Майдан – не фашистський, бурхливо сприймалися на тому кінці телефонного дроту як прагнення їх обманути. Втім, не буду показувати пальцем лише на росіян. А чому перепостив? Та тому, що він добре лягав на мої стереотипні уявлення. Мені насправді хотілося, щоб це було реальністю. Отже, рівень розгубленості й дезорієнтованості сприймача інформації, як на мене, сьогодні зріс. Цьому начебто суперечать висновки недавнього дослідження «Ставлення населення до ЗМІ у 2017 р.», згідно з яким «про існування 'джинси' знають 55% опитаних, з них 63% заявили, що можуть розрізнити 'оплачену новину' – це на 16% більше, ніж минулого року». Мені здається, однак, що тут має місце хибна самооцінка. Цілком можливо, що насправді зросла кількість тих читачів, які з більшою недовірою ставляться до будь-яких матеріалів ЗМІ і які схильні називати «джинсою» все, що викликає в них підозру. Багато з них просто боїться, щоб їх не мали за «лохів», а тому вважають себе уже вишколеними. Так, недавно кілька читачів охарактеризували як «джинсу» цілком невинний матеріал на «Українській правді» про мого колишнього студента Руслана Кавацюка, оскільки текст видався їм занадто добрим і позитивним, щоб бути правдою. — Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш... Мотря нічого не одказала, — тільки жалібно дивилася. — Іди собі! — гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло. Мотря повернулася, вийшла. — Чого тебе кликали? Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором... Сльози, як горох, полилися з очей. У неї в думці пробігла смерть Остапова. Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда... В Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка. — Та кажи!.. чого ти плачеш? — аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: "О-о, боже мій!... недурно він все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дін викрикував... про Хіврю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голівонька бідная!!." — Кого? — Остапа... — Чи ти не збожеволіла, дочко? — Поневолі збожеволієш, коли таке... — Отой волоцюга, блудяга... покинув на Дону жінку з дітьми... приплівся сюди на мою голову... Господи! і за що ти мене отак караєш на сім світі? — скрикнула Мотря і знову залилась сльозами. Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося, стара голова не здержувалась на в'язах — хилилася на груди. Оришка болісно піднімала її і тяжко стогнала... Мотря не переставала плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкупу, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері; здавалась темною хата, й світ що вривався у вікна, чорнів у віччю в них... І стояла в темноті тій ще темніша доля їх — чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима... Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Мотря, то засунула, щоб упрівала. Тепер ніхто й не згадав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася — і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць — і став оглядати околицю... І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова, а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жінка жонатого чоловіка? покритка-дівка?.. ні жінка, ні дівка, а замужня вдова... Пішли писати та одписувати... Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з очей. Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту, — шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свій гріх — і разом сльози ковтає. Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хати, мов на ведмедя, дивитись. "Хрущ!.. Хрущ іде!.. Хруща... Хруща ведуть!.." — викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале. Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси... Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города... — Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрівши на улиці. — Завагітніла... — Чула, серденько, чула... І скажіть: од такого!! — Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде... По обидва боки сплошним муром витяглись у струнку височенні палаци: і білі — як сніг, і зелені — як рута, і блакитні — як китайка. Пістрота кидалась в вічі. Парубок не знав, на чому зупиниться, на віщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою або з гарним малюнком усякої всячини — машинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловічий зріст, вікнами, з котрих визирали на улицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістріли всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м'які оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати... Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе він свою русяву голівоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній дитині: їх хижі орли з граками повикльовують, голодні вовки-сіроманці порозносять жовті кості... Хіба тільки зозулька, неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед чистого поля!.. І Марина падала навколюшки, молила матір божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося, щоб Івась у іграшках, бува, не привчився до неї. І, коли батько ті іграшки підхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки. Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз поз раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилося по личку... додолу. Він дивився на все це, а серце його неначе хто давив у лещатах — так йому було боляче та трудно... Усе-таки він був господар на ній, а не попихач, не наймит. Швидко він зживався з новим своїм місцем на старій землі — і підвертав її під себе: вона йому плодила, родила — ставало на пожиття його! А хто перелякався, той залазив до себе на хутір, у село, проклинав новий вік, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро — викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали й половини ціни... За собою життя веселе, розкішне, без праці, без клопоту; перед собою — убоге доживання віку, може, тяжка праця на старість, гірка турбота, замість спокою, без шага грошей, котрі жидки вспіють вимотать, без ступня землі, котру за старі довги банкові тарахнули з молотка... Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?! Регіт стих; усі похнюпили очі у землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв — і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша, була вона у ту годину. Слова не було.

3ap0_train

Слово вмерло – хай живе Слово!

Як був собі дід та баба.У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то бабина дочка й каже дідовій: — Дай я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш! Та візьме та й оддасть їй починки, а вона мерщій вскочить у хату до матері: — Дивись,— каже,— мамо, скільки я напряла; а та, сяка-така, усе тільки з хлопцями жирувала. А вона, бідна, вже тільки плаче. Раз і каже дідові: — Одведи-таки та й одведи свою дочку в ліс: нехай її там звіряки з'їдять. Вона, ледащо, не хоче нічого робити,— нехай пропада. Дід довго одказувався: жаль було йому дочки,— та що ти зробиш з бабою?.. Вона й його добре держала в руках, і він її боявся, як той ладану. — Збирайся ж, дочко, та й ходім,— каже дід. Забрала вона ті харчі, заплакала та й пішла з батьком. Йшли-йшли, дійшли до лісу; дивляться — доріжка. Батько й каже: — Ходімо ж оцією доріжкою. Куди вона нас приведе, там тобі й жити. Пішли. Увійшли вони в землянку. — Добрий день! А дід встає з печі та: — Здорові, люди добрі! Отак і так, розказують. І просить батько того діда, щоб прийняв його дочку. — Та й зоставайся,— каже,— дочко, будемо тут удвох жити. Батько ще трохи поговорив з дідом та й каже дочці: Пішла вона, набрала борошна, замісила, затопила в печі й почала варити вечерю. Дід пішов на ніч додому в село: йому там треба було взяти вуликів і деяких харчів,— а батько її сказав, що переночує цю ніч тут, а завтра раненько піде додому. Він сказав це тільки на те, щоб дочка не плакала. Вийшов із землянки, взяв колодочку, прив'язав до вугла, а сам потяг додому. — То мій батечко дровця рубає. Уже й вечеря постигла, а батько не йде в хату. Ждала вона, ждала, далі дума: «Піду подивлюсь, де він». Вийшла, обійшла кругом хати — нема батька. Вернулась у хату — не хочеться самій вечеряти. Вийшла, стала на порозі та й гукає: — Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти! Не чути нікого. Не чути нікого. Аж обізвалась Кобиляча голова. Стукотить, гримотить, до дідової дочки вечеряти йде. — Дівко, дівко, одчини! Вона одчинила. — Дівко, дівко, через поріг пересади! Вона пересадила. — Дівко, дівко, зсади мене на піч! Вона зсадила. — Дівко, дівко, дай мені вечеряти! — Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! Чого там тільки й не було!.. І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!.. — Бери ж, що тобі треба і скільки хоч,— каже Кобиляча голова,— це тобі за те, що мене слухала. Вона набрала собі всякого добра і вилізла в ліве вухо. А голова так і загула, де й ділась, мов крізь землю провалилась... Вранці вернувся дід. Увійшов у свою землянку — так куди! Як увійшов дід, вона зараз розказала йому все, що було, дала йому грошей: — Оце,— каже,— дідусю, за те, що ти прийняв мене, нещасну сироту. Потім звеліла запрягти карету і поїхала до свого батька. Її там не впізнали, і як уже вона розказала все, то мачуха аж об поли вдарилась, що, бач, вона думала її з світу зігнати, а тут зовсім не так вийшло... Вона погостювала трохи, дала батькові грошей та й поїхала в город, купила там собі будинок і зажила панію. — Одведи та й одведи й мою дочку туди, де була твоя: нехай і вона стане такою панією. Поблагословила дочку: Пішли, увійшли в ліс. Вони увійшли в ту хату. — Помагай біг! Не чути нікого. Заглянула на піч — нікого. Вийшов і вп'ять прив'язав до вугла колодочку, а сам потяг додому. Вітер повіє, то колодочка стук-стук, а бабина дочка в хаті: Наварила вечеряти. Жде-жде — батька нема. От вона вийшла та й гукає: — Дівко, дівко, через поріг пересади! — Не велика пані — сама перелізеш. — Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! — Не хочу. — Коли ж ти,— каже,— не хочеш мене слухати, так я тебе з'їм. Ухватила її, полізла на піч, забралась аж у самий куточок та й з'їла її, а кісточки забрала в торбинку й повісила на жердочці. От раз та сучечка бігає коло хати та й дзявкотить: — Дзяв, дзяв, дзяв! Баба слухала-слухала, розсердилась, перебила сучечці ногу. Баба перебила їй і другу ногу. Розсердилась баба і вбила сучечку. Увійшов дід у хату. Пішов дід, найшов ту хатку, де кинув бабину дочку. Увійшов — нема нікого. Він заглянув на піч — там висить торбинка. — Правду, бачу, казала катова сучечка,— сказав він. Прийшов додому, показав бабі кісточки.

0a7t_train

Кобиляча Голова

В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити.От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить». Покинув його й сам поїхав. Коли це приходить до кота лисичка та й питає його: А він каже: — Я — пан Коцький. Лисичка й каже: Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,— так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе. От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй: — Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки. А вона йому: — Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве. Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,— та й кажуть: — А зготуймо обід! І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже: — Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ. Дикий кабан каже: — А я піду по буряки і картоплю. Ведмідь: — А я меду принесу на закуску. Заєць: — А я капусти. От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького. Ведмідь каже: — Я не підбіжу, як доведеться тікати. Кабан: — А я теж неповороткий. Вовк: — Я старий уже і трохи недобачаю. Тільки зайчикові й приходиться. — А чого ти прийшов? Він і каже: — Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід. А вона йому: — Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве. Прибігає зайчик назад та й хвалиться: — Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас. Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ. Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже: — Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!.. Це він і нас поїсть!» Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. А потім посходились та й кажуть:

0byw_train

Пан Коцький

Було собі два брати: один бідний, а другий багатий.У багатого і хліба, і худоби, і землі, і грошей багато; а в бідного не було чого й пообідать. Чого вже той чоловік не робив, до яких уже він знахарок не вдавався — ніяк не виб'ється з бідності. А старший його брат не хотів бідного і братом називать. Живе багатий год, живе й другий, дожидає діток — не дає йому бог! В багатого і грошей, і худоби — всього, всього багато, а діток бог не дає. Чого вже він не робив! І на церкву давав, і акафісти наймав, і сам молився рано й вечір перед образами — не дає бог діток, та й годі! — Добре, буду молиться. — Не йди,— каже,— чоловіче, якби він тебе хотів у куми взять, то б уже давно за тобою прислав. — Піду я, жінко, да хоч подивлюся на хрестини. Пішов. Приходить туди, а той і питає: — А тобі чого треба? — Та це я,— каже,— прийшов до тебе просить конячки, нема чим і протопить, поїду в ліс та назбираю хмизу. — Візьми та гляди,— каже,— небагато накладай на віз, щоб ти мені коня не спортив. Запріг він коня, приїхав додому та й каже: — А вилазьте, злидні, поїдем у ліс! Позлазили злидні з-під печі (а їх було аж дванадцять), посідали на віз і поїхали. Приїхали туди, чоловік той випряг коня, пустив його пастись, а сам зрубав дуба товстого-претовстого, розколов його до половини та й каже до злиднів: — Братіки, голубчики, поможіть мені це дерево розколоть! — Як же,— кажуть,— ми тобі будем помагать, коли у нас сокири нема? — Ви,— каже,— без сокири. Закладіть усі руки у цю щілину, та й роздирайте. Половина вас нехай тягне в одну сторону, а половина в другу, то воно й розколеться. От злидні кинулись всі до дерева, позакладали в щілину руки по самі лікті та й силкуються. Той чоловік стукнув обухом, клини повилітали, обаполки збіглись докупи і держать за руки усіх злиднів. Одно дерево упало на віз і розтрощило його на шматочки, друге вбило коня; насилу той чоловік вискочив з лісу. Бодай вони були пропали, прокляті злидні! Приходить той чоловік до брата та й стоїть, бідний. — А чого ти стоїш,— питає той. — Може, вже у лісі воза поламав? Може, коня убив? Стоїть уже, бідний, та мовчить, а той його лає та проклинає за віз та за коня... Лаяв-лаяв, а далі і каже: Повів бідний його у ліс на те саме місце, де він злиднів покинув. — Визволь нас, чоловіче, визволь нас, голубчику, випусти нас, соколику. — Ми,— кажуть,— злидні. Як сказав він «не хочу», так усі злидні і кинулись йому на шию. Роздіймав він їм руки, роздіймав, нічого не вдіє. Після того бідний розжився трохи, як у нього не стало злиднів, а багатий ще бідніший став, як той був. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже: А жайворонок каже: Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже: — Ну, я лучче його перекушу. Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Стрілець ще наміривсь стріляти, утретє. Орел знов його почав просити: Не бий мене та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану! А він йому каже: — Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому чоловікові: — Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і випустив його з хати. А він йому каже: — Сідай! Той і сів. Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. — Летімо далі! Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть: Вони його стали питатися: — Чи не бачив нашого сина? Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже: — Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце! Кричить бідолаха — нічого сам не зробить! Коли це іде до нього змія й каже йому: Ударив він об поли руками: Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть: — Нема що робити, журбою не поможеш! Якось треба жити. Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів. От син і каже. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому каже: — Зроби мені троє діл та й підеш собі додому, а як не зробиш, то я тебе з'їм! Так вона йому каже: — Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала. Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А дочка його питається: — Чого ти плачеш? А він каже: — Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив. Вона його питалась: — А що ж там? Він їй і розказав. Вона йому каже: — Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала. Він каже: — Добре! Вона йому каже: — Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю. Він приніс до змії в хату і поклав на столі. Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг, тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже: — Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! Та зараз йому й загадала: — Щоб ти оту гору розкопав, і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали, й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове! Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається: — Чого ти плачеш? Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже: — Лягай спати, я це все пороблю. Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так ізроблено, як вона йому загадала. Тоді загадує йому втретє: — Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату. Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його: — Що вона загадала? Він каже: — Оце вже не жарти: хто його знає, як того золотого зайця зловити. Вона каже йому: — Одначе ходім до тієї скелі. Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його: Ото і є заєць! Почали вони вдвох утікати. Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати. Прилітає змій додому. І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже: — Ба, ні! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав! Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже: — Ей, летить ізнов! Тепер я сама побіжу! Побігла. Ото біжить... Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем. Зробила. Прибігла змія та й каже до тієї річки: Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою: — Тепер ми вже не біймось! Ото побув півроку та задумав жениться. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився. От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони стали живі. — А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс? А голуб каже: — Забув, забув! Потім знов голубка каже: Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце йому розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що падуть од вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не годен був щось надумати. Каже собі чоловік: «Гей, та сього вже не можна витерпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі погинемо». Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким світом. Іде, йде, йде. Раз лиш заблудив у глибокий ліс. Застала його така ніч, що в потемок можна би сокирою затяти. Айбо чоловік не стає, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав. Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік заглянув у вікно: лампа світить і вогонь горить, аж іскри розлітаються, начеб якась невидима сила гребла грань у пічці. Чоловік подумав: «Ой, то би добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і плаття подорожнього геть чисто промокло. А громи так почали бити, що душа із чоловіка мало не вискочила вон. — Но, буде що буде, я зайду до хижі. Ачей, мене не вб’ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру! Погрюкав у двері. Погрюкав удруге. Тихо. Натис на двері — вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі! Став коло вогню, сушить плаття. Потім сів на лавицю і гріється. «Но,— говорить собі чоловік,— вже нагрівся, а тепер наїмся, бо й черево, чую, біду робить...» Сів до столу й почав уплітати. їсть то одне, то друге й попиває. їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив піпу, запалив та й курить, як із комина... Нараз позирає, а поряд на лавці паскудна чорна кішка, і на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тої ж хвилини щезла. «Гм! —думає чоловік. — не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. На мою душу, я потрапив у чортівську хижу». — Так і є...— озвався голос. А той ніс із заліза: коли ним ударить, то гуде, як дзвін... Баба говорить: — Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортівської хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А ще, як йому скажу, що ти його полуденок з’їв, йо-йой, неборе!.. Почув оце чоловік, і аж мороз пішов по ньому. Зубами цокотить. А баба продовжує: — Тут помочі не є! Ніякої. Ти пропав навіки. У пеклі чорти вилами будуть тебе шпигати, гарячою смолою поїти, у бочці із сіркою кожного дня купати. Но, добре тобі буде? — Йой,— відпрошується бідний,— душко, поможи мені. У мене купа дітей. Усі загинуть без вітця, без матері! А баба булькоче: — Підеш до пекла! Я могла б тобі допомогти, айбо і так не допоможу! — Красунечко, поможи мені! — Но, добре. Допоможу, якщо вчиниш те, що накажу. Діло не тяжке. — Я на все пристану! — Тоді тебе визволю від пекла, зроблю щасливим та багатим, якщо візьмеш мене за жону. Чоловік, як це почув, то мало з ніг не впав. Йой, йой! Щоб він узяв за жінку стару бабу із залізним носом?! Що люди сказали б, якби побачили в селі, яку відьму він привів до хижі. — Так, так чоловіче! Ти бідний. У тебе діти, а жінки не маєш. Візьмеш мене й побачиш, як добре тобі буде. Та й твоїм діточкам. Я їх буду в маслі-молоці купати, а палицею по хребту мастити... Но, згоден? Що робити? І залізноносу не хочеться брати, але й у пекло йти не має дяки. — Добре,— погодився. — Візьму тебе за жінку, тільки врятуй від пекла! — Домовилися! А тепер збираймося до тебе, щоб ми до ранку були вже на місці. Та й відразу вибігла, як молодиця. За якусь хвилину привела віслюка. Потім принесла міхи й повела чоловіка до підземної комори. Гроші золоті й срібні, дороге каміння різних кольорів... Баба каже: — Но, дорогий мій газдику, се твоє й моє. Пакуй у міхи, що в них тільки влізе, повеземо до твоєї хижі. Насипали золота, срібла, діамантів, напакували дорогого плаття, а зверху поклали їжу і напої. Міхи звалили на візок, що напоготові стояв коло хати. Впряг чоловік осла, і рушили в дорогу. Їхали цілу ніч, дрімаючи на возі. Коли розвиднялося, вже були на краю лісу. Баба говорить: — Не поспішай, газдику, спочиньмо тут на травичці зеленій. Чоловік спинив осла, позлізали з возика, розв’язали міхи й почали пригощатися. Силує баба чоловіка: — Їж, дорогий мій, їж! — і вибирає йому найсмачніше. Усе думає, як би позбутися біди! А баба наїлася, випила пляшку міцного вина, випила другу й лиш перевернулася: сп’яніла і заснула. Чоловікові не треба було більше. Поплював у руки, взяв сокиру та коли гупнув обухом по бабиному залізному носі, той переломився. Баба закричала, а далі простерлася, як пес на паздір’ї, раз-двічі тріпнулася й померла. Айбо коли чоловік гримнув по її носі, той так загудів, що почули в пеклі: — Го-го! — закричав чорт. — Моїй мамі хтось ніс переломив... За ним! Треба схопити! І зразу вискочив із пекла. А чоловік, гадаєте, сидів? Не чекав ні хвилини. Скочив на воза й ломакою гатить віслюка. Возикові тільки замітувався зад то в один, то в другий бік. Озирнувся і побачив возика — за ним! Догнав чоловіка саме в ту хвилину, коли вже той повертав до себе у двір. — Злодію, вбивце! — вигукує чорт. — Далі не жиєш! — Пусти! —кричить ґазда. — Тут уже я пан! Чорт таки тягне чоловіка, а той не дається — вчепився за стовпа. На крик вибігли діти: обдерті, кострубаті, замащені. Почали галасувати: — Йой, йой, нянько привів нам чорта! Обдеремо його і зі шкури пошиємо бочкори! — Будемо мати й м’ясо! — А з чортових рогів будуть нам трумбети! Чорт перелякався і почав просити чоловіка: — Пусти мене, ніколи не буду більше тобі шкодити. А чоловік каже: — Не пущу, най мої діти не будуть голодні. Та чорт таки вирвався. Озирнувся вже аж коло лісу. Вхопив свою матір і скочив просто в пекло. А чоловік завів у двір віслюка із возиком. І від того дня так забагатів, що не було такого багача в цілій околиці.

0clh_train

Про злидні

1.1.Замовниками послуг ТОВ «Нова пошта» можуть бути фізичні особи, фізичні особи-підприємці і юридичні особи (далі за текстом – Замовник). 1.2. Права й обов’язки ТОВ «Нова пошта» та Замовника (далі за текстом разом – Сторони), передбачені цими Умовами надання послуг (далі за текстом – Умови), виникають з договору, укладеного між Сторонами. 1.3. Умови розроблено ТОВ «Нова пошта» відповідно до вимог чинного законодавства з метою регулювання послуг з організації перевезення відправлень та надання комплексу послуг, пов’язаних із перевезенням відправлень територією України. 1.4. Шляхом передачі Замовником відправлення до ТОВ «Нова пошта» для транспортування Замовник підтверджує, що він ознайомлений та погоджується з положеннями цих Умов, чинними на момент передачі відправлення для транспортування, та зобов’язується їх виконувати незалежно від наявності або відсутності в експрес-накладній підпису Замовника. 1.5. Ці Умови доступні для ознайомлення на офіційному сайті ТОВ «Нова пошта» novaposhta.ua (далі за текстом – Сайт). Поштомати розраховані для відправлень фактичною вагою не більше ніж 30 кг на одне місце та за розмірами, де довжина не більше ніж 58 см, висота не більше ніж 36 см та ширина не більше ніж 34 см. Габарити вказані з урахуванням упаковки. Відправлення, яке за своїми розмірами не поміщається до комірки поштомата, доставляється в найближче відділення. 3.3. Габарити вказані з урахуванням упаковки. 3.4. Відправлення, які за розмірами чи вагою перевищують допустимі обмеження, приймаються до перевезення лише за попередньою домовленістю Сторін. 3.5. Відправлення в гофрокартонних коробках, поєднані між собою стрейч-плівкою та скотчем, до перевезення не приймаються. Дозволяється поєднувати до трьох відправлень в одне, якщо одночасно виконуються такі умови: ✓ вміст відправлень – текстильні вироби (одяг, тканини, м’які речі); ✓ загальна вага – не більше ніж 10 кг; ✓ відправлення поєднані між собою як мінімум п’ятьма шарами стрейч-плівки та скотчем, що утворює єдину цілісну упаковку для об'єднаного відправлення. Вартість перевезення перелічених типів відправлень визначається за тарифами на доставку документів, посилок, вантажів, шин-дисків і палет, які розміщені на Сайті. 7.4. Піддон – дерев’яна, пластикова або металева конструкція (заводського чи ручного виконання) з пазом, призначеним для транспортування відправлень за допомогою складських транспортних засобів, висотою не менше ніж 8 см; розмір однієї зі сторін основи цієї конструкції становить не менше ніж 60 см, а іншої – від 60 см до 200 см (включно). 7.5. Фактична вага й висота піддона (основи) враховується у висоту та фактичну вагу палети. Винятком є лише відправлення, для яких замовлено обрешетування. Фактична вага таких відправлень визначається без урахування обрешетування, висота палети визначається за крайніми точками обрешетування. 7.6. Якщо палета має неправильну геометричну форму (зокрема, є частини, які виступають), то палетна вага вимірюється за крайніми точками габариту палети. 7.7. Палети поділяються на стандартні та нестандартні. Стандартною вважається палета з площею піддона (основи / крайніх точок габариту) менше ніж 2 м2. 7.8. Вага та вартість стандартних палет визначається залежно від площі піддона та фактичної ваги за тарифами на доставку палет, розміщеними на Сайті. 10.6. Якщо вага відправлення становить більше ніж 30 кг, то Відправник самостійно забезпечує завантаження відправлення в кузов автомобіля ТОВ «Нова пошта». 10.7. Відправник повідомляє Одержувачу номер експрес-накладної, термін доставки та ознайомлює Одержувача з цими Умовами. 10.8. Відправник передає представнику ТОВ «Нова пошта» належним чином запаковане та промарковане відправлення впродовж робочого дня з 9:00 до 18:00 (або у відповідний інтервал часу з 9:00 до 21:00, на який замовлено забір) у будні й за спеціальним графіком у вихідні та святкові дні. 10.8.1. У разі замовлення Відправником забору в один із часових інтервалів, Відправник забезпечує, щоб відправлення було належним чином запаковане до моменту забору. 10.8.2. Відправник повинен перебувати за адресою забору впродовж вказаного часового інтервалу забору.

2erm_train

УМОВИ НАДАННЯ ПОСЛУГ

Отже, я розповім вам про півня.Не про величезного слона чи хижого лева, а про звичайного півня, яких ви безліч бачили за своє молоде життя. Ви, може, не пригадуєте, але я знаю, що колись ви були з ним в дуже близьких відносинах. Він вабив вас непереможно до себе яскравістю барв та дзвінким голосом, і ви, пручаючись в обіймах матері, тяглись до нього малими рученятами. Згодом, коли ви навчились ходити та копатись в піску посеред подвір'я, ви відчули до нього пошану. Ви уступалися йому з дороги або, кинувши всі скарби, стрімголов бігли в сіни і причиняли за собою двері, коли він надходив занадто близько. Ще за якийсь час ви шпурляли в нього тоді, як виводив свою голосну пісню, грудками, і нарешті він став для вас зовсім байдужим. Предивний птах з закрученим хвостом перестав для вас існувати. І от роки живете ви побіч себе, тішитеся з літа, нудьгуєте взимку, і, правду кажу, ви менше знаєте про те, що твориться в душі вашого колишнього приятеля, ніж він, що відчуваєте ви! Сором, сором! Слухайте! В сінях було душно, і сіра чубата квочка, що два дні тому була перенесена сюди з прохолоди стайні, часто дихала розкритим дзьобом. Квітневе сонце таки добре припікало! Можна було б устати й напитись з мисочки, що стояла коло гнізда, але вона досиджувала сьогодні свій двадцятий день і обурювалась на саму згадку про воду чи пшоно, яке лежало поруч золотою купкою, не зачеплене ще від позавчора. Двадцять днів! Її майже голі від сидіння груди горіли останнім огнем, який могла видушити матерня любов з виснаженого тіла. Яйця були якраз в міру теплі, й, перевертаючи їх ніжно дзьобом з одного боку на другий, вона всією своєю істотою відчувала в кожному маленьке скорчене тільце і величну силу життя, що його наповняла. Година ще! Я не малюватиму вам щастя матері, коли тріснула перша шкарлупина і звідти почулось жалібне хлипання немовляти. Я не маю для цього гідних барв. Не згадуватиму і всіх тих переживань, що їх мали нові мокрі громадяни світу, коли ступили на межу свідомого життя. Безліч незрозумілого, дивного і сила неприємного, як-от шкарлупка, що хоче одстати від пупика, або погана колюча соломина. Прийшла господиня і, вийнявши, щоб не подушилися між яйцями, тих, що вже обсохли, поклала в решето та поставила на піч. Тут зібралися вони всі 15 (не було ні одного бовтуна чи заморка), тут навчились підводитись на ноги і вперше відчули голод, що відтоді став їх найвірнішим товаришем на ціле життя. Здебільшого лежали вони, притулившись одне до одного, і тихенько пищали, немов заспокоювали самі себе. Якийсь заворушиться, і всі прокидаються зі свого напівсну та вибухають жалібним лементом. На другий день, після того, як квочка добре викупалась в піску та досхочу наїлася, під неї підпустили курчат. Чи вона пізнала своїх дітей? Чи ті почули в ній матір? Пізнала! Почули! Почули і побігли до неї на перший ніжний поклик. Так, але, скажу вам, курка на 21 день сидіння має такий настрій, що прийняла б під свої крила цілий всесвіт. В цей час в ній знайде собі оборонця взагалі кожне курча, нехай воно навіть убереться вже в колодочки. Хитаючись на непевних ногах, розбіглись наші малі по хаті і раптом, злякавшись чи то чорної тіни, чи власної самотности, летіли назад на тихий голос матері. Вони хотіли їсти. Мати це чула, і, коли чиїсь великі руки покришили на долівку жовток з яйця і грудку пшоняної каши, кілька самі кинулись на неї, а решті почала поясняти призначення ціх жовтих шматочків мати. Ніжне дрібненьке квоктання, щось наче: "так, так, так, так, так", що його вона ще в дитинстві чула від своєї матері, тепер само з'явилося на язиці. Брала зернятка каши і знов випускала їх з рота, боячись, щоб не проковтнути ненароком коштовної страви. Сама вона сміла їсти тільки гречку та житнє зерно, насипані поруч. Малеча хапала гливкий жовток, давилася, чмихала. Нарешті це обридло. Всіх стали більше цікавити очі першого найближчого або його жовтенькі пазурці. Вони здавались особливо смашними, і то один, то другий голосно шльопався на землю, коли сусіда занадто сильно сіпав його за палець. Одно руденьке з двома блакитними латочками на спинці курча зацікавилося маминою бородою, підскочило і повисло на ній. Квочка несамохіть тріпнула головою, і мале покотилося по землі. Запам'ятайте собі це курча. Задля нього одного я почав своє оповідання. На вигляд було це звичайнісіньке мале курчатко, півник, з цікавим поглядом карих оченят та ледве помітним зубчастим гребінцем. Він довго не міг заспокоїтись після цієї пригоди, але це не пошкодило йому за хвилину вскочити по пояс у миску з водою, яку всі тепер учились пити. Мокрий, він поліз під матір, але не міг там довго висидіти виглядав то з-під крила, то спереду, вилазив на спину або біг геть і націлявся на стіні на поважну чорну муху. Проте всьому буває кінець. Прийшов кінець і соняшному квітневому дню, і все товариство опинилося під піччю. Було темно, душно і не лишалося нічого іншого, як забитися в мамине пір'я і віддати себе на поталу тривожним снам. Білки виконують різноманітні функції: входять до складу всіх клітин, беруть участь у регуляції функцій організму, прискорюють хімічні реакції в клітині, захищають клітини й організм від хвороботворних мікроорганізмів і чужорідних тіл, переносять гази та інші речовини тощо. Жири — важливий енергетичний резерв в організмі. Також вони входять до складу мембран та інших частин клітин. Вуглеводи є основним джерелом енергії. Нуклеїнові кислоти забезпечують збереження і передачу спадкової інформації від батьків нащадкам і беруть участь у синтезі всіх білків організму. Епітеліальна тканина, або епітелій, складається з клітин, що щільно прилягають одна до одної. Характерною особливістю епітеліальної тканини є майже повна відсутність міжклітинної речовини й те, що під клітинами епітелію розташована тоненька базальна мембрана, яка їх підтримує. За своїми функціями виділяють покривний і залозистий епітелій. Покривний епітелій (мал. 5,1) вкриває зовнішню поверхню тіла, вистилає внутрішню поверхню порожнин тіла (грудну, черевну, ротову, носову), органів травлення, дихальних шляхів (миготливий епітелій (мал. 5,2)), вивідних проток видільної системи та кровоносних судин. Він захищає тканини, розташовані глибше, а також регулює їхній обмін речовинами із зовнішнім та внутрішнім середовищем (наприклад, газообмін, видалення продуктів обміну, всмоктування поживних речовин у кишечнику та ін.). Залозистий епітелій (мал. 5,3) входить до складу залоз і виконує секреторну функцію, синтезуючи потрібні організму речовини — секрети. Отже, під секрецією розуміють процес утворення та виділення клітиною або залозою будь-яких речовин (слиз, гормони, травні ферменти тощо). Епітеліальній тканині властива висока здатність до відновлення (регенерації). Стінки товстого кишечнику не мають ворсинок. Клітини слизової оболонки виробляють сік, у якому мало ферментів, але багато слизу. Він полегшує просування і видалення неперетравлених решток їжі. У товстому кишечнику переважно всмоктуються вода та мінеральні речовини. З неперетравлених решток їжі формуються калові маси, які містять шкідливі для організму речовини. Завдяки скороченням м’язів стінок товстого кишечнику вони просуваються до прямої кишки, де накопичуються. Калові маси періодично виводяться через анальний отвір назовні. Виведення їх з кишечнику регулює м’яз-стискач (сфінктер), розташований у кінцевому відділі прямої кишки. Його діяльність перебуває під контролем свідомості людини. Процеси травлення в людини тривають залежно від складу їжі та функціональної активності органів кишково-шлункового тракту від однієї до трьох діб. При цьому найбільше часу витрачається на пересування решток їжі саме по товстому кишечнику (приблизно 12 годин). Як регулюється ковтання? Складний рефлекторний процес переходу їжі з ротової порожнини через глотку у стравохід — ковтання — відбувається у такій послідовності. Сформована харчова грудка завдяки скороченням м’язів язика і щік переміщується на корінь язика. До моменту потрапляння їжі на корінь язика цей процес є довільним (хочу — ковтну, а не хочу — ще пожую). Але щойно їжа потрапляє на корінь язика і подразнює його рецептори, нервові імпульси відразу надходять до центру ковтання, розташованого у відповідному відділі головного мозку, і виникає рефлекс ковтання. При цьому стискаються губи та щелепи, піднімається м’яке піднебіння, і завдяки скороченням м’язів язика харчова грудка проштовхується у глотку. Остання фаза акту ковтання є мимовільною. Рефлекс ковтання послідовно включає в себе кілька простих рефлексів і за певних обставин може порушуватися. Такими обставинами найчастіше є розмови під час їжі, суха або завелика харчова грудка. Річ у тому, що й ковтання, і мова пов’язані з дихальною системою. Під час ковтання дихання затримується, а надгортанник закриває вхід до дихальних шляхів. Для того щоб щось сказати, навпаки, дихання мусить бути активним. Такий конфлікт часто призводить до того, що в момент ковтання надгортанник не закриває вхід до гортані й частинки їжі можуть потрапляти в дихальні шляхи. Це спричинює кашель і задуху, що може бути досить небезпечним. Сильне подразнення ділянки кореня язика великою харчовою грудкою може викликати блювальний захисний рефлекс. Як регулюється виділення шлункового соку? Утворення і виділення шлункового соку також регулюються нервовою системою і біологічно активними речовинами. Процес виділення шлункового соку за механізмами його запуску можна поділити на три фази — так звані мозкову, шлункову та кишкову. «Мозкова» фаза соковиділення спричиняється як умовнорефлекторно під час подразнення рецепторів зору, нюху, слуху виглядом і запахом їжі чи звуками, пов’язаними з прийомом їжі (стукіт тарілок, розмова чи навіть згадка про щось смачне і т. п.), так і безумовно-рефлекторно під час подразнення рецепторів слизової оболонки рота, глотки, стравоходу у процесі жування та ковтання їжі. Зважаючи на це, мозкову фазу ще називають складнорефлекторною. Що смачніша їжа, то з більшим апетитом ми її з’їдаємо. Що кращий апетит, то більше шлункового соку виділяється в «мозкову» фазу. Саме тому цей сік І.П. Павлов називав апетитним соком. Виділення апетитного соку має виняткове значення, оскільки шлунок готується до перетравлювання їжі ще до її надходження. Надійшовши в шлунок, їжа механічно й хімічно подразнює рецептори його слизової оболонки. Наслідком цього стає рефлекторне посилення і продовження виділення шлункового соку. Шлункова фаза соковиділення забезпечується не лише за рахунок нервової системи. Пригадайте: надходження їжі в шлунок стимулює секрецію залозами слизової оболонки гормону гастрину. Надійшовши з кров’ю до залоз слизової оболонки шлунка, гастрин різко посилює виділення ними пепсину і хлоридної кислоти. Завдяки цьому шлункову фазу соковиділення називають ще нейрогуморальною фазою. Кишкова фаза соковиділення починається з моменту потрапляння хімусу в кишечник. Гормони дванадцятипалої кишки через кров підсилюють шлункову секрецію. Його запаси в організмі людини мають постійно поповнюватися, тому що вони обмежені об’ємом легень. Термін «дихання» позначає три різних, пов’язаних один з одним процеси: легеневу вентиляцію; обмін газів, який відбувається між повітрям у легенях і кров’ю та між кров’ю й іншими тканинами тіла, та тканинне дихання — використання кисню клітинами для реакцій вивільнення енергії. У результаті цих процесів утворюється вуглекислий газ, що виводиться з організму. Легенева вентиляція — це механічні процеси, які забезпечують надходження повітря в легені та виведення його з легень через повітроносні шляхи. Цілісний процес дихання умовно поділяють на зовнішнє та внутрішнє. Зовнішнє дихання — вентиляція легень (обмін газів між атмосферним повітрям і організмом), а внутрішнє дихання — обмін газів між кров’ю та тканинами і використання кисню клітинами, процеси окиснення органічних речовин у клітинах, унаслідок яких виділяється енергія. Отже, дихання — це сукупність процесів, які забезпечують надходження в організм кисню, використання його для окиснення органічних речовин (білків, жирів, вуглеводів), також видалення з організму вуглекислого газу, що утворився під час реакцій окиснення. Так здійснюється газообмін між організмом людини і навколишнім середовищем. Ураження повітроносних шляхів і легень призводить до порушення процесів дихання. Так, вдихання певних хімічних речовин з різким запахом, диму, пилу, дуже холодного чи занадто гарячого повітря може спричинити запалення слизової оболонки носоглотки, глотки, трахеї тощо. Вона набрякає, виділяється багато слизу. Однак найчастіше запалення слизових оболонок різних частин повітроносних шляхів і легень спричиняють інфекційні захворювання. Які існують інфекційні захворювання органів дихання? Хвороботворні віруси та бактерії можуть вражати будь-яку частину дихальних шляхів. Запалення слизової оболонки носа називають нежить, або риніт, глотки — фарингіт, гортані — ларингіт, трахеї — трахеїт. Бронхіт — запалення бронхів з переважним ураженням слизової оболонки. Запалення плеври — плеврит — виникає унаслідок потрапляння збудників інфекції до плевральної порожнини. Будь-яке пошкодження плеври супроводжується втратою герметичності плевральної порожнини. Листки плеври — зовнішній та внутрішній — спадаються і навіть можуть зростатися між собою. Це значно ускладнює або навіть унеможливлює надходження повітря до легень. Запалення легень має назву пневмонія. Це дуже небезпечне інфекційне захворювання. Причиною його виникнення найчастіше є переохолодження або ускладнення після бронхіту чи грипу. Грип — гостре інфекційне захворювання, яке спричиняють віруси кількох різновидів. Після того як людина перехворіла на грип, у неї виробляється несприйнятність до цього різновиду вірусу грипу. Але інші різновиди, які ще не вражали цю людину, здатні спричиняти захворювання. Саме цим пояснюють повторні захворювання на грип.

2ttk_train

Рудько

Вивчаючи фізику в 7 класі, ви переконалися, що ця наука відкриває для вас багато таємниць природи, допомагає пояснити явища, з якими ви стикаєтеся на кожному кроці.Ще більше відкриттів ви зробите, вивчаючи теплові й електричні явища у 8 класі! Бажання зрозуміти й пояснити явище, принцип дії того чи іншого пристрою спонукає до пошуку інформації, висунення гіпотези, експериментування. Вивчення фізики розширює коло ваших знань, відкриваючи нові горизонти пізнання. Ви стаєте цікавішими співрозмовниками для однолітків і дорослих, краще розумієте інших. Розвиваючись і вивчаючи навколишній світ, ви пізнаєте й самих себе, а пізнаючи себе — пізнаєте світ. Полегшить вам цей шлях пізнання книга, яку ви тримаєте в руках і з якою працюватимете впродовж навчального року. Цей підручник містить два розділи. Перед кожним із них коротко викладено суть матеріалу, що міститься в даному розділі, а наприкінці, у рубриці «Підсумки до розділу…», узагальнено й систематизовано навчальний матеріал. Розділи поділено на параграфи, що починаються з коротких рубрик «Ви дізнаєтесь» і «Пригадайте». Ці рубрики повідомлять вам про основні питання, які розглядатимуться в параграфі, а також підкажуть, що потрібно пригадати з раніше вивченого. В основному тексті параграфа формули, визначення й поняття для зручності виділені шрифтом і кольором. Наприкінці кожного параграфа є рубрика «Підбиваємо підсумки», яка допоможе вам краще запам’ятати головне. Із проявом сил міжмолекулярної взаємодії ви ознайомились у сьомому класі, вивчаючи механічні явища. Саме міжмолекулярна взаємодія зумовлює виникнення сил пружності та сил тертя. У твердих тілах міжмолекулярні сили проявляють себе як сили пружності при різноманітних деформаціях і зумовлюють міцність тіла. Сили тертя між контактуючими поверхнями залежать від матеріалу, з якого виготовлено поверхні, та від якості їх обробки. При збільшенні якості обробки поверхні тертя зменшується. Однак зменшувати шорсткість поверхонь можна лише до певної межі, оскільки, якщо поверхні дуже гладенькі (наприклад, поліровані), то проявляються сили міжмолекулярного притягання, що перешкоджають ковзанню. Саме сили притягання між молекулами використовують під час склеювання та зварювання. Головним у цих процесах є зближення взаємодіючих молекул на достатньо малу відстань, щоб сили міжмолекулярного притягання могли проявити себе. Так, притискаючи один до одного уламки розбитої порцелянової чашки, не можна її відновити, бо відстань між сусідніми молекулами в щілині настільки значна, що сили міжмолекулярної взаємодії між ними не виникають. Щоб добитися з’єднання, використовують клей (речовину в рідкому стані), після тверднення якого виріб набуває міцності й попередньої форми. Ми можемо оцінити теплові стани деяких тіл за власними відчуттями: чашка з кавою — гаряча, сніг — холодний. Але відчуття тепла або холоду є суб’єктивними. Наприклад, зануримо на кілька хвилин одну руку в гарячу воду, іншу — в холодну. Після цього зануримо обидві руки в посудину з водою кімнатної температури і спробуємо за своїм відчуттям встановити, яка в ній вода — холодна чи гаряча. На диво, ми це не зможемо зробити, оскільки рука, що була в гарячій воді, відчуватиме холод, і навпаки, рука, що була в холодній воді, відчуватиме тепло. Щоб однозначно визначити тепловий стан тіла, треба знати фізичну величину, за якою можна об’єктивно встановити, яке з тіл і на скільки тепліше чи холодніше за інше. Для характеристики теплового стану тіла використовують поняття температура. Із цим поняттям ви вже стикалися. Спробуємо пояснити його з точки зору молекулярно-кінетичного вчення про будову речовини. Тобто швидкість руху молекул і температура тіла взаємопов’язані. Проте, як виявилося, швидкість руху молекул не є головною величиною для визначення температури. Наприклад, за нормальних умов у частинок з порівняно малими масами (атоми або молекули водню, гелію) швидкості теплового руху більші, ніж у частинок з більшою масою (молекули кисню або води). Таким чином, з точки зору молекулярно-кінетичного вчення, температура тіла характеризує середню кінетичну енергію руху часток речовини, з якої воно складається.

0lfs_train

Фізика. Підручник для 8 класу загальноосвітніх навчальних закладів

З моменту відкриття в 1949 р. на нашій території перших алмазів у долині р. Базавлук цей мінерал потім траплявся у понад сотні місць.Найперспективнішими щодо алмазів є окремі райони Українського щита. За видобутком дорогоцінного каменю топазу Україні належить одне з перших місць у світі. Топази знаходяться в різних місцях виходу на поверхню гірських порід Українського щита. Родовища топазів на Волині належать до найвідоміших у світі. Унікальні кристали масою 68 кг і 117 кг знайдено на Житомирщині. В Україні є родовища й таких дорогоцінних каменів, як опал, берил з усіма різновидами. Надзвичайно рідкісним і найдорожчим різновидом берилу є зелений смарагд, а також прозорий блакитно-зелений аквамарин, що кольорами й справді нагадує морську воду. До групи дорогоцінних каменів належать і різновиди кварцу: фіолетовий аметист, безбарвний гірський кришталь, чорний моріон. Надра України містять також дорогоцінні камені органогенного походження, як-от бурштин (янтар). Головні його запаси виявлено в осадових відкладах Українського щита у правобережній частині Полісся (північна частина Волинської, Рівненської, Житомирської і Київської областей). У межах Українського щита, а також в окремих районах складчастої системи Українських Карпат і Кримських гір, Донецької складчастої області залягають й різноманітні напівдорогоцінні камені. Серед них, наприклад, схожий на шаруватий пиріг агат, зелений або голубувато-зелений амазоніт, строката яшма, в’язкий різновид кам’яного вугілля — гагат, рожевий або червоний сердолік, напівпрозорий халцедон, а також скам’яніле дерево та ін. Мінеральні води — це підземні води з підвищеним умістом різноманітних мінералів і газів, завдяки яким води набувають особливих властивостей, які використовують з лікувальною метою для пиття і ванн. За цілющий вплив на людський організм мінеральні води називають ще «рідкими ліками». В Україні розвідано 302 ділянки родовищ підземних вод. У їхніх межах налічують 230 родовищ мінеральних вод. Дванадцять з них віднесено до унікальних. Про джерела мінеральних лікувальних вод в Україні відомо давно. Великою кількістю джерел мінеральних вод з давніх-давен славиться Карпатський регіон. Нині тут налічують близько 800 мінеральних джерел. А за запасами лікувальних мінеральних вод та їхньою різноманітністю цей регіон не поступається всесвітньо відомим курортам. Добре нині відомі «Поляна Квасова», «Свалява», «Лужанська», «Шаянська» тощо. Їхні назви не випадкові і пов’язані з населеними пунктами (часто невеличкими селами), біля яких було виявлено мінеральні джерела, — Свалява, Кваси, Поляна, Шаян. Світову славу здобули «Лужанська-7», а також унікальна «Нафтуся», що містить органічні речовини. Наприклад, за рахунок такої комплексної переробки покладів в Україні виготовляють вапнякові добрива, шляховий і будівельний щебінь, цеглу. Деякі родовища корисних копалин, які раніше вважали непромисловими, починають використовувати, оскільки вони містять дефіцитні для України ресурси — апатити, фосфорити, боксити. Унікальні за складом і кількістю солей води затоки Сиваша дають можливість видобувати окис магнію та його солі, бром і кухонну сіль. Ще один приклад можливості комплексного використання — горючі сланці Карпат. Запаси їх в Україні великі. Окрім безпосереднього використання як енергетичної сировини, можлива також переробка їх для одержання різноманітних будівельних матеріалів: керамзиту, щебеню, асфальтобетону, сланцевої смоли. Із сірчаних руд Прикарпаття попутно можна вилучати сировину для виробництва стронцію. Відходи видобування донецького вугілля можуть бути джерелом германію. Цю речовину містять також окремі вугільні пласти Львівсько Волинського басейну. До того ж у Львівсько-Волинському вугільному басейні є ще й інші цінні хімічні речовини, які під час видобутку вугілля залишаються в надрах. Землі, на яких здійснюється видобуток корисних копалин або які порушені гірничими роботами, мають рекультивуватися. Це означає повернення земельних ділянок у той стан, коли їх можна використовувати у сільському господарстві, для лісових насаджень, будівництва, створення штучних ландшафтів, що доповнюють природні. Оскільки територія України розташована переважно в помірному кліматичному поясі, буває важко за даними кліматодіаграми визначити тип клімату. Тому пропонуємо, аналізуючи кліматодіаграми, дотримуватися певної послідовності та звертати увагу на конкретні особливості ходу кліматичних показників. Починати аналіз слід з температури повітря впродовж року: які показники температури переважають узимку (дуже низька, не дуже низька), а які — влітку (до +20 °C, понад +20 °C), яка амплітуда коливання річної температури (незначна, значна). Зробити проміжний висновок про те, клімат більш континентальний чи ближчий до морського. Далі варто порівняти дані діаграми з кліматичною картою і зробити висновок про кліматичний пояс, область і тип клімату в пункті, дані про клімат якого зображено на кліматодіаграмі. Азовське море утворилося на місці давнього морського басейну. За будовою дна воно є платформним: знаходиться на затоплених ділянках Східноєвропейської та Скіфської платформ. Форма його улоговини блюдцеподібна з рівним плоским дном. Глибина рівномірно зростає від узбережжя до центру. У геологічній будові моря виділяють три основних елементи: Північноазовський прогин, Азовський вал і Південноазовський прогин. Північноазовський прогин — це тектонічна структура, що утворилася на межі двох платформ. Азовський вал є підняттям фундаменту Скіфської плити. Південноазовський прогин розміщений на більш давньому прогині, що має складки в осадових відкладах. Тут наявні підводні грязьові вулкани. У прибережній частині дно моря вкрито піском, на окремих ділянках поширені мули. У центральній частині Азовського моря серед відкладів гірських порід переважають глинисті мули. В Азовському морі знайдено поклади нафти і природного газу та залізних руд. Води Сивашу багаті на кухонну та інші солі. Біологічне забруднення — це проникнення в екосистеми чи господарські системи ворожих живих істот, нехарактерних для них. Джерелами комплексного механічного, хімічного і фізичного забруднення є різні галузі господарства, зокрема видобуток корисних копалин як відкритим, так і закритим способами, виробництво електроенергії на теплових електростанціях (ТЕС), автомобільний та інші види транспорту. Так, ТЕС, підприємства вугледобувної промисловості забруднюють повітря окисами вуглецю і азоту, сажею, пилом тощо. Автомобільний транспорт значно забруднює довкілля небезпечними вихлопними газами. В Україні діє також розгалужена мережа нафто- і газопроводів, багато з яких спрацьовані, оскільки були побудовані понад 30 років тому. У зв’язку із цим на трубопроводах щорічно виникають аварії, які ведуть до викидів палива і, як наслідок, забруднення довкілля шкідливими речовинами. Так, нафтопродукти, потрапляючи у водойми, не тільки забруднюють їх, а й викликають зупинення забору води для населення. Такі аварії згубно діють на ґрунти, рослинність і тваринний світ. Недосконалі, часто зношені фізично водопровідно-каналізаційні системи скидають у природні водойми значну кількість забруднювальних речовин: органічних, нафтопродуктів, нітратів, азоту амонійного тощо. Ці викиди завдають великої шкоди екосистемам водойм, виводять з ладу водопроводи, розносять мікроби, завдають значних матеріальних збитків. Часто накопичувачами забруднювальних речовин є водосховища, з яких під час підтоплення вони поширюються й на прилеглі ділянки території. Забруднення водосховищ зумовлює негативні наслідки для рибного господарства, їхнього органічного світу загалом. Сільськогосподарське виробництво також має негативний вплив на природу. Зокрема, після опадів з полів змивається значна кількість хімічних речовин, які були внесені з добривами. Їх розчини потрапляють у річки, озера, водосховища, моря, що часто призводить до замору водойм. Більшість території України внаслідок інтенсивної господарської діяльності є забрудненою. За ступенем забруднення виділяють: відносно екологічно чисті території (близько 7 %); умовно чисті (8 %); малозабруднені (14 %); забруднені (близько 39 %); дуже забруднені (близько 30 %); території екологічної катастрофи (близько 2 %). У більшості країн, що розвиваються, і навіть подекуди в більш розвинених країнах, чисельність молодих людей щорічно зростає. Однак простежується тенденція неухильного зниження частки молоді в загальній чисельності світу та більшості країн. Через зниження народжуваності і зростання тривалості життя частка людей похилого віку зростає. Це явище, відоме як старіння населення, відбувається в усьому світі. У 2015 р. кількість людей у віці 60 років або старше становить 901 млн осіб (або 12 % світового населення). Нині у Європі частка населення у віці 60 років і старше становить 24 %. До 2050 р. населення всіх великих регіонів світу, за винятком Африки, майже на чверть становитимуть люди у віці 60 років або старше. Найменше літніх людей буде в майбутньому в Африці — лише 10 % населення. Для України через зниження народжуваності характерна значна частка людей похилого віку (65 років і старше) — 15,6 %. Водночас кількість дітей і підлітків (0–14 років) з 23 % у 1991 р. знизилася у 2014 р. до 15,1 %. Отже, в Україні також відбувається старіння населення. Старіння нації негативно впливає на розвиток господарства, адже частка працездатного населення зменшується, водночас збільшується навантаження на нього через велику кількість людей пенсійного віку, яких треба утримувати. На віковий склад і загалом кількість населення впливає також середня тривалість життя людей. У більшості країн і регіонів світу тривалість життя збільшується. Нині в багатьох розвинутих державах очікувана тривалість життя перевищує 80 років. Натомість, у найменш розвинутих країнах, дві третини з яких зазнають серйозного негативного впливу епідемії ВІЛ/СНІДу, середній показник очікуваної тривалості життя складає лише близько 50–55 років. Більшість областей розташовано у межах рівнинного рельєфу. Винятком є лише Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська і Чернівецька області, частина яких зайнята Українськими Карпатами. А крайній південь АРК зайнятий Кримськими горами. Ці особливості зумовлені пануванням у межах території країни великої тектонічної структури — Східноєвропейської платформи. У рельєфі їй відповідає Східноєвропейська рівнина. Натомість на південному заході і на крайньому півдні Кримського півострова розташовані молоді складчасті системи, що є частинами Альпійсько-Гімалайського поясу. Утім не кожна область має однаковий, як за абсолютними, так і за відносними висотами, рівнинний рельєф. Так, Чернівецька область вирізняється серед інших регіонів найвищою абсолютною висотою рівнинної частини України (515 м). Значні абсолютні висоти характерні й для Донецької і Луганської областей, де вони сягають 250–350 м. Натомість південь Одеської, Миколаївської і Херсонської областей, навпаки, характеризується незначними висотами, що подекуди становлять лише 2–10 м. Усі міжрегіональні відміни у рельєфі пояснюються місцевими особливостями тектонічної і геологічної будови. У рельєфі їм відповідають височини і низовини, які складені неоднаковими гірськими породами. До того ж у межах території України поширені й інші структури — Донецька складчаста область, Скіфська платформа, з якими і пов’язані значні коливання висот.

0m2l_train

Географія. Підручник для 8 класу загальноосвітніх навчальних закладів

Усні повідомлення записують на папері, замінюючи звуки людської мови літерами алфавіту.При цьому виконується збереження повідомлень. Під час розмови по телефону звуки перетворюються на електричні сигнали. Це робить можливим передавання повідомлень на великі відстані. Розв’язуючи задачу на уроці математики, слова, що позначають числа, записують цифрами, а математичні операції — спеціальними знаками. Це спрощує виконання операцій з опрацювання повідомлень. Для захисту змісту повідомлень від сторонніх осіб проводять шифрування, замінюючи літери в тексті повідомлення іншими літерами, числами або умовними позначеннями. Процес заміни однієї послідовності сигналів, якою подане повідомлення, іншою послідовністю сигналів називають кодуванням повідомлення. Кодування широко використовується в сучасному житті для подання повідомлень у вигляді, що придатний для опрацювання не лише людиною, а й технічними пристроями. Так, відомості про товари кодують з використанням штрих-кодів (мал. 1.2). Цифрами на штрих-коді позначено відомості про товар, країну та підприємство, що є виробником цього товару. Цей числовий код призначений для опрацювання людиною та використовується для впорядкованого зберігання даних про товари. А товщина ліній штрих-коду та відстань між ними кодують ті самі відомості. Цей графічний код сприймається спеціальними сканерами та опрацьовується далі з використанням комп’ютера. Задача 3. Обчислити наближено довжину двійкового коду тексту підручника з інформатики (не враховуючи форматування та малюнки). Розв’язання. Уважатимемо, що текст закодовано з використанням таблиці кодів символів Windows-1251, тобто довжина двійкового коду кожного символу складає 1 байт. У кожному рядку тексту міститься близько 60 символів, тобто довжина двійкового коду рядка складає приблизно 60 байтів. На кожній сторінці розміщено близько 50 рядків. Для утворення кон’юнкції двох висловлювань часто використовують сполучник і. Наприклад, висловлювання «Число 36 кратне 3 і число 36 кратне 2» є кон’юнкцією двох висловлювань: «Число 36 кратне 3» та «Число 36 кратне 2». У 7 класі ви вже вивчали, що в електронних таблицях у формулах можна використовувати посилання на клітинки чи діапазони клітинок. Воно забезпечує автоматичне переобчислення значень формул, де використовуються посилання. Також ви знаєте, що під час копіювання формул посилання в них модифікуються. Але інколи потрібно, щоб під час копіювання формул певні посилання не модифікувалися. Посилання, яке модифікується під час копіювання формули, називають відносним. Посилання, яке не модифікується під час копіювання формули, називають абсолютним. Для того щоб посилання було абсолютним, потрібно перед номером стовпця та перед номером рядка ввести символ $. Ви знаєте, що для того, щоб швидко щось знайти у сховищі даних, потрібно ці дані упорядковано зберігати. Для забезпечення упорядкованого зберігання даних на жорстких магнітних дисках перед використанням диск розбивають на частини — логічні диски. Кількість логічних дисків задає користувач залежно від ємності диска і його призначення. Як правило, це 1–3 логічних диски, які в подальшому будуть розглядатися операційною системою як окремі об’єкти. Перший з них можна відвести для встановлення операційної системи, а інші — для збереження даних користувача. Після створення логічних дисків потрібно виконати операцію форматування кожного з них. У ході форматування виконується розбиття диска на окремі «комірки пам’яті». Такі «комірки» називають «сектори». У кожному секторі може зберігатися від 0 до 512 байтів даних. У ході форматування для спрощення доступу до даних на носіях великої ємності сектори об’єднують у кластери. Кластер може складатися з одного або кількох, наприклад чотирьох, секторів. Під час форматування також створюється структура таблиці розміщення файлів на носії. Алгоритм Д. Хаффмана та алгоритм Шеннона—Фано передбачають перекодування даних. Так, наприклад, для кодування у Windows-1251 попереднього речення, яке містить 114 символів, включаючи пробіли, необхідно використати 1 байт даних на кожен символ, або 114 байтів. Якщо ж порахувати, скільки разів той чи інший символ зустрічається в реченні, то виявиться, що всього символів, які є в реченні, — 28, частіше зустрічається символ «пробіл» — 14 разів, символ «і» — 10, «о» — 9, «с» — 7, «в» — 6 і т. д. Найменше, один раз, зустрічаються символи «щ», «б», «з», «-», «.». Для символів, що зустрічаються рідше, буде використано чотири двійкових цифри або 4 біти. У результаті загальна довжина коду закодованого таким способом речення буде складати 90 бітів або 11 байтів і 2 біти. Як бачимо загальний обсяг коду речення зменшиться в 10 разів. Звичайно, що це досить спрощена схема кодування, не слід забувати, що у стиснутому таким способом файлі повинна міститися таблиця кодування і додаткові службові відомості. Тому при кодуванні дуже малих файлів може відбутися не зменшення, а, навпаки, збільшення розмірів файлу. Для файлів з великим обсягом текстових чи цифрових даних цей алгоритм дає високий ступінь стиснення.

0no8_train

Інформатика. Підручник для 8 класу загальноосвітніх навчальних закладів

Далі вже не можна утриматись, щоб не показати на сторінках «УЖ’а» американський бар, де п’ють соду-віскі, коктейлі й фліпи, де негр з акомпаніатором грають шимі й чарльстон, а гості присяжні (є й такі) та приблудні колишуться в ритмічній ході всесвітнього танцю, що переміг усі інші, — фокстроту.На підвищенні сидить міцний, мов із закам’янілої гуми, негр. В нього чудесний колір обличчя, подібний до поверхні доброго дьогтю, з ледве помітним оливково-шоколадним нальотом. Обличчя пропорційне, чудесний короткий ніс, приплюснутий трохи, з ніздрями, що так влучно в ритм музиці можуть роздиматись. Перед ним складний набор інструментів, що зв’язані в одно ціле з барабаном. За роялем нижче сидить трамп з червоною краваткою на шиї. Очі його повні алкоголю, що перебрали міру й спинилися на напруженому півбожевільному настроєві. Може, він рекордсмен грати цілу добу на роялі без перерви? Він акомпанує вечір і цілу ніч і зовсім не механічно. Зате негр розпливається в ритмі. Ось пішов темп фокстроту. Коливається двотактним човганням людська маса. Інструмент негра підтримує мотивні заклики рояля своїм шумом і бубонінням. Раптом ці звуки перериває вступний брязкіт литаври, що, завмираючи, подає голос од натискування ноги. Обличчя негра спливається з ритмом, ніздрі ходять у такт, очі примружено соловіють і розтікаються у солодкій втомі, що знаменує екстаз музичної дії. Голова витягає бриту бороду вперед. Негр витягає в повітря підборіддя і знов утягає його, як робить це качка в любовному екстазі. Ритми колишуться, барабан здригається. Одкинувши голову, джаз-бандист хапає дві палички, якими піднімає стрекіт, наче гострить одну об одну швидким чорногузовим клекотом. Потім, стрепенувшись, підкидає їх угору, перебиваючи їхню дерев’яну говірку так, щоб у прорив шелепаво дзвякали мідні тарілки, дзенькав трикутник і наддавала в ритм свою мелодію струнна армія рояля. Все це робить негр, наче не слухаючи мелодії й ритму танцю, що совгає й колише цілу залу людських тіл в екстатичному захваті. Але кожен удар, кожен звук джазу зливається в один музичний, майже математично-точний потік звуків. Якась рижа леді сидить з трьома англійцями і блакитна сталь її очей цвіте, вбираючи цю чорну постать геніального музики джаз-банду. Негр легко хитається взад і вперед на своєму високому сидінні, торкаючи то той, то другий ударний інструмент в строгому такті. Раптом він хапається за дерев’яшки, наче вирішивши зім’яти весь цей музичний похід. Він вривається какофонічною й аритмічною стукавнею в мелодію, де такти різко й дисонантно не сходяться, як два різних годинники. Але ви чуєте, як до повільніших темпів рояля, мов неминучість, наближаються незмінні в своїй швидкості дерев’яні вдари, і там, де мелодія робить крутий поворот, вони вливаються в один такт, даючи чудове розв’язання напруженості, виливається вся душа цих двох музичних стихій, і, як дві ріки різними струменями, злившись в одне русло, течуть поруч широким потоком і повільно змішують кольори своїх вод. Негр задоволено одкидає голову, далі оглядає переможними очима всю залу, не забуваючи, однак, постукувати і погримувати в свій барабан і калатушки, зустрічає очима чудесну рижу леді з очима блакитної сталі, що йому усміхається червоними устами. Він усміхається їй, щось тюрлюрлюкає голосом у такт фокстротові і, підкинувши догори палиці, обриває все.

0pgd_train

Джаз

Так, скажуть нам, але ж живуть на світі ще й досі неокласичні форми!Живуть, дійсно, але як живуть, чому живуть, куди живуть? Це — отруєний ґрунт, на якому пліснявіє гнила слизота неокласики та росте тощий мох їхнього сонетового виробництва. Французька неокласика, чи там ще деякі назовні одміни її, убога на зміст, ритм і навіть риму, рівняючи до парнасців. В ній баришні чи дамочки на тлі французьких буржуазних імпотентів лірично пишуть сонетами про «самотність серця» на зразок Марії-Луїзи Віньйон в акомпанемент до естетичних віршиків Огюста Гарньє (не змішувати з лівим протестантом Ноелем) — Огюста Гарньє, що пише про міщанське цнотливе ліжко, кружева й мережки на п’яльцях та вирізочки на платтях. Французька неокласика,— де зануджений сонетист Мішель Вассон виписує сонетики, де бог, серце, сфінкс і Христос в оточенні інших щироміщанських і католицьких атрибутів танцюють поважний сонетовий кадриль. В цю ж купу йде й сонетист Жак Шаню, якого преміювала навіть французька академія (тільки цих своїх, релігійних, патріотичних і т. інш. вона й преміює!). Ця книжка, як підкреслює відповідна критика, «повна доброго патріотизму, гордого й чистого». Тут, як і слід чекати в таких сонетах, «троє дверей із бронзи» й т. інш. Сили немає передавати того убозтва духового й поетичного, яке так докладно, щоправда, спізнившись навіть од цих на десять років, перекопіював Зеров для українського прикладу. Коли його й не преміювала французька академія, то знайшла щось похвалити закостеніла тепер Гонкурівська. Тут сонетики з 1907 року про муедзинів з мінаретами, а також Аврора й інш. Щоб це видалось дуже новим після доби Ґетевського «Східного дивану» та екзотики часу розквіту романтизму, ми цього б не сказали. Ну, а після французів і нашим «щирим» Зеровим уже не встид. В неокласичний французький рух не можна не зарахувати ще й Мусса, вояку й патріота, який, побиваючи «бошів», дістав медаль, а виспівуванням війни дістав поетичну премію Сюллі Прюдома. Писав сонети про війну, як було вже казано, і про «святий ідеал». Нас не дивує, коли таким могильним запахом з насолодою упиваються Зерови й Могилянські, але нас обурює, коли про цю насолоду шамрикають і деякі пролетарські письменники. Вся ця французька неокласика, як і її відгомін — російська та українська, являє собою, рівняючи до верлібристів та інших представників новітньої поезії, таку мізерію, що її ніхто майже поза межами Франції й не згадує. Звичайно, не вони ведуть перед поетичного поступу. Провідниками літературних форм ідуть ті, хто є резонатором ідей нашої доби — доби зросту пролетаріату і його вияву — Комінтерну, ті поети, в голосі яких звучить революція, хто відтворює ритм динамічної сучасності, хто пише складними, як саме життя, формами верлібру чи хоч деформаціями метра, хто бачить у розвитку індустрії той світлий порятунок, який скине з людства тягар каторжної праці, зруйнує деспотії, — той індустріалізм, який дасть змогу людству з homo sapiens’а перейти в іншу породу вищих істот і пересягнути планетарні межі. Ці ідеї підносять верлібристи-революціонери.

0pzd_train

Пульс епохи

Дзядзьо Михась так добре робив печі і пивниці, що після арешту ще цілий рік не міг піти по етапу.Новоприбулі офіцери окупаційного війська і таємної поліції обживалися у містах, містечках і більших селах. Вони отримували державні помешкання у понищених війною каменицях і віллах. Їм треба було подбати про побут сім’ї, про відчуття домашності і довічності. Арештований майстер належав їм. Дзядзя забирали на приватні роботи спочатку яремчівські, потім надвірнянські уповноважені. У кінці вісімдесятих ми, солдати совєтської армії, так само робили ремонти у помешканнях офіцерів. Врешті якась комісія з Києва виявила, що засуджений такий-то все ще числиться за місцевим слідчим ізолятором, хоча йому цілком виважено призначено перебувати у східних областях Радянського союзу. Дзядзя відразу ж відправили до Станіслава з призначенням на перший поїзд до Сибіру. Знайомий дорівський священик був єдиним, хто зумів завезти йому мішечок сухарів. Отець Головацький не знав, що через кілька років вони стануть родичами, що у Читі дзядзьо одружиться із сестрою жінки його брата. І що всі вони повернуться у Карпати. Перший поїзд до Сибіру був кримінальним. Дзядзя вкинули у вагон, і сухарі відразу опинились у пахана. Ясно, що треба було перебазарити. Кримінальні не любили політичних. Особливо тоді, коли один політичний потрапляв у цілий вагон кримінальних. Дзядзьо натомість не любив романів. Він говорив мало, і більшість того, що він говорив, була або жартами і каламбурами, або страшенно дозованими фраґментами власного досвіду, котрі з’являлися як асоціації, що могли залежати лише від дуже персональної логіки ланцюга. З-під язика він вийняв половинку жилетки і, ще тримаючи руку біля губ, зробив пальцями той рух, який примусив невагомий шматок сталі пролетіти кілька метрів і заглибитися у дощану стіну якраз біля голови пахана. Аж тоді дзядзьо привітався з тимчасовою хатою так, як мав би вітатися колишній боєць штрафбату. Йому віддали сухарі і поступилися місцем біля повітря. Поїзд ішов на владімірскій централ. Там його щоразу знімали з поїзда, вичисляючи якусь невідповідність. Багато діб він провів на бетонних підлогах, заллятих водою, у найлеґендарніших етапних тюрмах. Одна з них була навіть на острові, що дзядзя дуже звеселяло. Зрозуміло, що дзядзьо не любив поліцаїв і міліціянтів. Як справжній майстер він казав, що захотіти бути міліціянтом може тільки такий, що не хоче нічого справжнього робити, але добре їсти. І ще мусить мати спеціальну любов до безборонного биття людських тіл. Дзядзьо зовсім не дивувався, коли всі перешіптувалися про далекого сусіда, якому, правдоподібно, відбили нирки в міліції десь наприкінці сімдесятих. Дзядзьо не надто знався на суспільних і державних системах, але вірив у сталість людської природи. Коли хтось застрелив жінку, яка жила ще ближче від лісу, ніж ми, дзядзьо вирішив знищити свій фльоберт, який зберігався у таємній пивничці під хатою ще з тридцятих років. Дільничний міліціянт почав ходити надто близько. Між нашою хатою і домом убитої не було жодних осель, лише поле, городи, сади, яри і зарості шипшини. Небіжка часто приходила до нас, вони з дзядзем сиділи вечорами на лавці під сливками. Дзядзьо любив свого фльоберта, але розумів, що настав час, коли рушниця, навіть зовсім чиста й унікального калібру, повинна бути зліквідована, щоби не бути знайденою міліцією у хаті. Нам дзядзьо подарував кількадесят блискучих патронів. Під горбом, на якому наша хата і сад, була залізнична колія. Але ми вже трохи розумілися на таких речах і відійшли колією досить далеко від хати. Тоді поскладали патрони на рейку. Над’їхав вечірній рахівський, з вікон виглядали пасажири. Шістдесят патронів при такій швидкості створили ефект повного шмайсерівського маґазина. Машиніст загальмував, вискочив зі своєї кабіни і скотився в яр. Поїзди і колія були частиною нашого щоденного життя. Коли їхали вантажні, тряслася хата. Особливо це відчувалося вночі, ліжко вібрувало, як при середньому землетрусі. На стриху додавався ще один бал. Коли справді стався землетрус десь у вісімдесят першому, наша сім’я була єдиною з кількаповерхової камениці у Франківську, котра ніяк не зреаґувала на трясення. Сусіди у піжамах, з паспортами й ощадними книжками стояли на середині вулиці і з жалем дивилися на наші вікна. Дзядзьо тим часом стукав якимось патиком у стелю, бо думав, що тамтешні діти їздять серед ночі на ровері, а мама питалася у брата, нащо він трясе ліжком. Лише тета Міра, яка спала у своїй кімнаті у вузькій щілині між стосами книжок, була впевнена, що станеться те, чого вона завжди боялася, про що часто думала — колись буде трясення землі і її завалить книжками. А тому навіть не намагалася вийти з кімнати. Передовсім вона цінувала свою незалежність від інших людей, навіть найближчих. Ненавиділа подарунків на уродини. До її кімнати не можна було нікому заходити. Двері вона завжди замикала на ключ. Її кімната була зареєстрована як окрема квартира. Навіть святий Миколай залишав свої мандаринки для тети Міри у торбинці, прив’язаній до клямки її покою. Дзядзьо Михась, між іншим, не знав багатьох сучасних найпростіших слів. На кімнату він міг сказати покій або комната, але не кімната. Про стелю — суфіт або потолок. Тету Міру це нервувало. Її багато чого нервувало у дзядзеві. Але вона визнавала, що — попри відсутність освіти — він є надзвичайно інтеліґентним. Просто вони обоє були надто впертими і сильними, щоби могти лагідно сприймати одне одного. І надто іронічними, щоби не бачити в собі нападника і жертву одночасно. У них був спільний духівник. Отець доктор Лаба у двадцятих був духівником у гімназії сестер василіянок, де вчилася тета Міра, а в сорокових — у дивізії «Галичина», де служив дзядзьо Михась. Тета Міра не любила свого радянського паспорта, бо у графі « место рождєнія » було записано — Скрентон, США. Тета Міра привчила нас з братом до ґрейпфрутів. Ще у ті часи, коли їх щойно почали експортувати з Куби, і ними були заповнені овочеві крамниці, і всі вважали їх якоюсь гидотою у порівнянні з дефіцитними помаранчами і мандаринами. Ще в овочевих крамницях продавали дуже погану квашену капусту. Її зіпсутість намагалися перебити лавровим листям. Тета Міра була сестрою мого діда Богдана, маминого тата. Дідо помер кілька років перед моїм народженням. Другий дідо — тато тата — загинув за кілька місяців до народження тата. Тому дзядзьо Михась був моїм єдиним реальним дідусем. Вони познайомилися з бабцею у Читі. Татові було тринадцять років, він звик опікуватися своєю мамою сам, тому спочатку активно перешкоджав будь-якому зближенню. Тата брали просто у школі. Вони тоді жили у Моршині. До класу ввійшли озброєні енкаведисти й заарештували десятилітнього хлопця. У Читі він зійшовся з урками. Якогось року в їхньому класі стало на шість хлопців менше — троє загинули у поножовщині, а інших трьох присудили до розстрілу за численні розбої з убивствами. Іноді читинські урки програвали у карти чиєсь життя. Скажімо, четвертий ряд, дев’яте місце у кінотеатрі «Спартак» під час сеансу на чотирнадцяту двадцять. Той, хто програв, мусив заколоти випадкового глядача, що опинився у цей час у цьому місці. Дзядзьо зумів витягнути тата з вуличної банди, і тато його визнав. Тато почав серйозно займатися класичною боротьбою, випилюванням лобзиком і ремонтом годинників. Хоча за звичкою не переставав носити кастет. Дзядзьо переконував його, що жолудь набагато кращий, бо ним не можна нікого покалічити. Жолудь — це металева куля, яку затискається у кулаці. Вона не так додає ваги ударові, як формує найефективнішу структуру самого кулака. Вже у вісімдесятих тато часто ходив нічним містом, тримаючи про всякий випадок у руці шкіряний футляр із багатьма ключами. Його читинський кастет я знайшов кілька років тому. Вкинув до кишені і пішов по хліб. Дорогою не втримався і вдягнув його на руку, не виймаючи з кишені. Чотири дірки були розраховані на тонші пальці. Стоячи у черзі, я ніяк не міг зняти кастета. Також не міг витягнути руку з кишені, не міг видобути гроші. Мусив вийти з черги в останню мить. Іншим разом ми відпроваджували когось до нічного поїзда. Цілим товариством допивали останні пляшки на вокзалі, чомусь між двома вантажними поїздами на запасних коліях. Ми хотіли, щоби все було якнайтихіше, якнайпорядніше. Пляшки стояли на низенькому стовпчикові, з котрого світила синя лампа. Ми не сподівалися, що того року було так багато крадіжок з товарних вагонів. Виявляється, всю територію станції досить добре пильнували. Раптом з усіх боків надбігло багато міліціянтів. Біжучи, вони дивацько притискали фуражки. Нас затримали і під конвоєм повели до відділка. У кишені мого зимового плаща був кастет. Я хотів його звідти забрати, але міліціянт вхопив мене за руку і заборонив користуватися кишенями. Я запропонував йому покурити добрих сиґарет, якраз мав подаровану пачку не знаного у нас житану. Офіцер погодився, бо до відділка було ще далеко. Виймаючи пачку, я мусив встигнути прорвати кишеню і вкинути кастет під підкладку плаща. У відділку нас обшукали. Я старанно відхиляв поли, намагаючись не зачепити нікого чимось важким, що мотулялося на рівні колін. Потім я викинув його у ріку. Ніколи нікого не вдарив. Навіть того омонівця, в якого ми з приятелем відібрали ґумову палицю. Тоді Франківськ був подібний на окуповане місто. Був вересень, п’ятдесятиріччя приєднання Західної України до УРСР. Омонівці з Одеси патрулювали всі центральні вулиці. Ходили по троє, з псами, ґумовими палицями, ґазовими балонами, кайданками. Такого ми ще не бачили. Патрулі переслідували всіх, у кого були значки з жовто-синіми або червоно-чорними прапорами. Скінчилося тим, що вони побили нашого товариша. Коли його шпиталізували, омонівців забрали, рятуючи від відповідальності. А сімнадцятого вересня ми носили чорні жалобні пов’язки і світили свічки у темних вікнах. Хоч наше вікно важко було зробити темним. Ми жили при головній вулиці, і ґірлянди святкових ілюмінацій були натягнуті якраз навпроти наших вікон. Взимку, коли підвіконня, дахи, дерева й електричні дроти облипали снігом, гарно було розслонити вікна і дивитися на особливе рожеве сяйво — ілюмінація якось розчинялася у фактурі снігу. У Львові я часом ночував по вулиці Руській. На останньому поверсі старезної камениці, тої, що прилягає до Успенської церкви, жила наша старенька тітка, вдова першого ректора українського таємного університету. Коли вона хворіла, я залишався там на ніч. Ліжко легко вібрувало від трамваїв, і час від часу блискали сині спалахи, затиснені ущелиною вулиці. З іншого вікна можна було оглядати експонати одного залу музею меблів і порцеляни. Якось ми ходили ним з моїми ще малими тоді дітьми. Я подивився через вікно на вікно давнього помешкання. Воно було відчинене, але поверхом вище. Можна було побачити ту саму стелю і зовсім іншу лампу. У Франківську був такий час, коли ми з найближчими однокласниками щодня після школи кілька годин ходили містом. Нам було по шістнадцять років. Чомусь майже завжди цвіли сливки, грушки і черешні. Ми бродили міськими подвір’ями і бігали дахами над цілими кварталами. Несподівано опинилися на стрімкому дахові, з якого я побачив, що робиться у нашій квартирі. Я уявляв собі, що переживають померлі, чекаючи на нас. Після дахів ми завжди ще трохи фехтували у саду музичного училища. Переважно три на три. Часом три на два. Ми мали там сховок з рапірами. Біля музичного училища стояла старезна одноповерхова велика хата, в якій колись жив мій прадід Гнат. Він був головним дяком у Станиславові, організатором дяківського руху на Галичині і редактором часопису «Дяківський Глас». Ще видав нотну збірку «Напівник церковний». Малими ми бавилися з братом гарапником прадіда. У тій хаті прадід провадив дяківську школу. У вісімдесятих там був підпільний монастир сестер-служебниць. Сестра Віталія була нашою далекою родичкою по лінії Ігнатія. В одній з кімнат стояла велика фізгармонія, правдоподібно, лишилася з часів дяківки. Сестри приносили нам підпільно свячені йорданську воду, великодню паску і галунку. На Різдво вони пекли для нас окремий перекладанець і маківник. Ми не визнавали офіційної церкви і ніколи туди не ходили. Хіба що перед святами любили подивитися на вчительок і комсомольців з усіх шкіл міста, які виглядали своїх учнів, тримаючи напоготові олівці і блокноти. Ми завжди приблизно знали, хто з наших учителів безпосередньо співпрацює з КҐБ. Якось на Великдень Анжела знайшла у місті антирадянську машинописну листівку. Вона принесла її до школи, вчительці історії, яка була найліберальнішою і гралася у справжню дружбу учнів і вчительки. Анжела просто хотіла, щоби АПП (так ми називали історичку) пояснила текст листівки. Побачивши щось таке, наша мила учителька змінилася на лиці і запровадила Анжелу саме до тієї завучки, про яку ми думали. Через вікна класу ми бачили, як завучка тягне за руку нашу однокласницю, іншою рукою обережно тримаючи вєщдок. Анжела побувала безпосередньо у головній конторі по вулиці Чекістів. З найближчими приятелями ми почали якраз перед тим готуватися до перевороту, який мав вивільнити Західну Україну від радянського союзу. Початки підготовки полягали у вивченні досвіду спецслужб усього світу — всього, що могло бути доступним в СРСР. Тому нам було дуже дивно — як можна так непрофесійно палити аґентуру на випадковому епізоді з лівою листівкою. З АПП ми більше ні про що серйозне не говорили. Хіба про сталінські репресії всіляких кончєних героїв громадянської війни. То був останній рік життя дзядзя Михася. У нього була жахлива астма. Вже кілька років поспіль вони з бабцею зимували у Франківську. Дзядзеві бракувало повітря. Часом мої друзі втікали з нашого дому, не витримуючи звуків його дихання. Була дивна зима. Безсніжна і злосна. Ми щовечора мили лапи нашої киці. Вона виривалася, і на наших руках ніколи не зникали тонкі візерунки глибоких подряпин. Киця ходила у пуделко з піском, постійно щось там загрібала, а дзядзьо надто сильно відчував уночі запах її непомитих лап. У дзядзя страшенно боліли крижі. Нарешті вони згадали про холодні калабані на бетонних підлогах бурів. Ми ставили йому на спину якісь магнітні пластини. Тричі на день я натирав його гадючою отрутою. Потім довго нюхав свої пальці, ледь стримуючись від спокуси спробувати їх полизати. Всі домашні зосереджувалися в одній із кімнат, там, де можна було найсильніше напалити у печі, там, де найменше тепла видував вітер. А з братом Юрком ми придумали нову розвагу — бокс лежачи. Я робив записи у дзядзевому щоденнику, щонеділі всі ми пили на сніданок какао. Відразу після нового року почали показувати французький серіал «Графиня де Монсоро». Саме він помагав нам з Юрком так-сяк перебувати заняття у музичній школі. Усі вчительки переймалися серіалом. Ми ж на той час прочитали весь багатотомник Дюма і могли розповісти багато чого, що не потрапило в екранізацію, — серіали були тоді скороченими версіями романів. Так за один тиждень з недолугих учнів фортепіанного класу ми перетворилися на ерудованих і елеґантних братів — оповідачів світських історій. Уроки в музичній школі нам завжди призначали на найпізніші години, бо ми жили навпроти. Колись у тому будинку була резиденція одного із станіславських рабинів. Дах був сконструйований так, що його можна було розсувати. Таким чином не треба було виходити з палацика у ті святочні дні, коли муситься трапезувати під відкритим небом. А наш дах у Делятині попросту протікав. У часи дощів на стриху стояли у складнющому порядку десятки мидниць, мисок, бляшанок від фарби і консерв — залежно від величини шпари. Кілька разів на день ми обходили всі ці посудини, зливаючи дощівку до відра. Дощовим був переважно якийсь цілий місяць літа. Часом казали, що урвалася хмара. Тоді кам’яною дорогою текла суцільна ріка, змиваючи насипаний шутер аж до старих кам’яних плит. Вода у кирниці не встигала профільтруватися і пахла розмоченою травою. Наша гора ставала недоступною, вода заповнювала всі підходи. Як тільки випогоджувалося, ми лізли на дах і смолили шпари. З даху хати усі дерева і кущі виглядали справжніми джунґлями. Із засекреченої зони між найближчими горами вилітали винищувачі. Над нашою хатою вони пролітали ще так низько, що було видно кожну деталь. Поїзди, які щось возили на зону, виглядали як пасажирські, але всі вікна були заслонені фіранками. У зоні було три зони. У першій у різних майстернях працювали робітниками делятинці з певним допуском. Друга була військовим містечком зі своєю школою, крамницями, вулицями і високими будинками. Мама працювала в обласній дитячій лікарні і знала, що діти із зони поступають з адреси Івано-Франківськ, 17, вулиця Авіаційна. Сільські діти розказували всілякі вимріяні чудеса — що там є трамвай, басейн, зоопарк і цирк. Третя зона була найсекретніша. Власне звідти відстрілювалися винищувачі і туди заїжджали поїзди без маркування. Ходили чутки, що там добувають уран. Аж пізніше виявилося, що в зоні була одна із станцій стратегічних ракет. Колючим дротом було оточено ще й багато лісу навколо зони. Ми пролазили через дріт і збирали гриби. Часом треба було ховатися від патруля, який обходив огорожу. Одного разу ми пішли по гриби, як завжди, рано. Переважно верталися через кілька годин, а тоді задалеко зайшли і хотіли піти ще далі. Під вечір над нами почав літати військовий вертоліт. Ми захоплено гралися у наших партизанів, за якими полює авіація. Щоразу, коли вертоліт знижувався і заходив на близьке коло, ми маскувалися серед ялівців, потім перебігали схилом далі і знову мусили ховатися. Прийшли додому пізно ввечір і дізналися, що вертоліт дійсно шукав нас — перелякані рідні звернулися до військових, що діти не вертаються з лісу. Відразу за нашою хатою починалися ґорґанські ліси. Можна було, не виходячи до поселень, перейти аж на Закарпаття. Через багато років я працював в інституті гірського лісництва і часто бував на закарпатській стороні. В парі з лаборантом ми їздили у тривалі відрядження, вираховуючи формулу складу різних лісових ділянок. Мали вже таке око, що, навіть їдучи в автобусі, не могли нейтрально дивитися на придорожні ліси — шість бук два ялиця один смерека один вільха. Ми ночували у різних лісництвах. Переважно у кімнатах для гостей. В деяких місцевостях це були справжні розкішні притони для номенклатури. Завішані шкірами кімнати пахли чистим деревом і борделем. Лісники годували нас м’ясом, грибами, вареною картоплею, сиром і поїли самогоном. У Довгому ми пішли ввечір на чеське пиво. Виявилося, що попити спокійно тут дуже важко. До нас відразу підходили різні циганки і просили кілька ковтків пива, вони сідали поруч і тягнулися до гальби. У Чернівцях ми цілий тиждень виписували дані про столітні насадження із спеціальних книг в управлінні лісів. У жодному барі, в жодному кафе, ні в одному ресторані не було інакшої кави, крім розчинної. Вечорами ми пили у першому нічному барі. Були у кирзових черевиках, брезентових куртках і светрах, на поясі телембалися мисливські ножі, мали багато сиґарет, бо збиралися на той тиждень у гори, а не до Чернівців, але горами пройшов буран, і нам дали інше завдання. Ми навіть не мали паспортів, і нас не прийняли до готелю. Ми поїхали до університетських гуртожитків, записалися на прийом до лікаря, все йому розповіли й отримали кімнату в студентському санаторії-профілакторії на останньому поверсі якогось гуртожитку. В нічному барі ми були єдиними, хто голосно говорив українською і не мав білих шкарпеток. Нас запросили до столу Князя. Князь подумав, що ми якісь дуже серйозні люди зі Львова, бо лише там нормальні бандити дозволяють собі не встидатися української. Ми обоє були Тарасами, і Князь вважав таке звертання чимось таким, як брат. Скінчилося тим, що ми захотіли подивитися на нічне місто. Князь сам, без своїх людей, мав провести нам коротеньку екскурсію. В якомусь особливо гарному сецесійному подвір’ячку він попросив дозволу перейти на українську. Щоби щось собі зварити, ми сходили на нижчі поверхи гуртожитку до загальної кухні. Ми ходили кімнатами у пошуку пательні, порожньої пательні. Натомість перелякані студенти переконували взяти собі все те, що вони щойно на пательнях підсмажили чи затушкували. Ми відмовлялися, і тоді нас кликали до спільної вечері. Наша лабораторія вивчала природне лісовідновлення. Найкраще природне лісовідновлення було у Берегометі. В інституті ми попрацювали рік, добре поїздивши карпатськими містечками і лісами, в яких ніколи більше не довелося побувати, вивчивши паралельний світ цілої мережі лісництв і запам’ятавши основи лісівництва. Але склалося так, що пізніше нас несподівано зводило ще і ще у зовсім інших сферах — виробництві і продажу шипучих вин, представництві найпопулярнішого тижневика, створенні модного журналу, ловленні форелі. Саме Тарас запропонував мені бути журналістом. Тарас не любив псів, голубів, малих дітей і циганів. Під час відряджень ми звикли до кофеїнових драже. У Франківську тоді було дуже сутужно з кавою. У головних каварнях була тільки зелена кава. Денного запасу вистачало на перших півгодини. Ще перед відкриттям біля каварень утворювалася черга. Таке саме діялося із молоком. Люди приходили під склепи ще перед шостою. Зима була сніжною і морозною. У містах економили світло, і вулиці не освічувалися. Темні черги серед снігових заметів виглядали дуже мальовничо. Я приходив щодня у молочну чергу, бо діти були малесенькі. Звідти йшов до кавової. Зелена кава залишала особливі плями на тарілочках. Ми виходили з горнятками надвір, сідали на підвіконнях, бо всередині ще не дозволяли курити. Якраз тоді з’явилися дешеві американські сигарети у достатній кількості. У буфеті стоматологічного корпусу медичного інституту теж була кава, для студентів і викладачів. Коли приїхав Антоні Міро з Іспанії, ми з Ігорем повели його саме туди, бо на міську каву Міро запізнився. Художник потім казав, що це була його найкраща кава у житті — ми ввійшли у міську стоматологічну поліклініку, пройшли повз десятки спотворених болем і терпінням облич, за дверима кабінетів гули повільні бури, йшли попри плювальниці з кривавою ватою, через майстерні з гіпсовими зліпками і шліфувальними верстатами, через авдиторії, переходили сходами зі страшними стінгазетами. У буфеті дійсно була кава. Зелена кава з плантацій громадянської війни у Нікараґуа. У Франківську вона коштувала щодня інакше, у межах двох копійок. Залежно від переміщення лінії фронту. Якраз тоді у нашому місті вперше з’явився Джон. Джон Сіддгартга, мандрівний в’язень ноттінгемський — так Юрко Андрухович назвав його у присвяченій Джонові «Перверзії». Джонові було майже шістдесят. Більшість свого життя він провів у тюрмах і мандрах. І навіть послав його. Дочекавшись особистого прийому, Джон зайшов до покою. Змучений за день далай-лама запитався — отож, чого тобі треба? Джон почав істерику — ю, факінґ лама, я приперся аж сюди, вичекав кілька годин перед твоїми дверима, я прийшов до тебе дізнатися, чого мені треба, а ти питаєшся, чого мені треба, фак ю. У Джона був знайомий, якому треба було поїхати машиною в Україну. Він запропонував старому спільну подорож. Вони накрутили кількадесят скрутів з марихуаною і поїхали. Вперше ми побачили Джона у совєтській військовій шапці, на місці зірки був приліплений великий портрет Боба Марлі. А для нас Боб Марлі якраз тоді був найголовнішою музикою, ми проживали своє реґґі. Один з нас навіть вліпив знимку Марлі у свій паспорт. Тож просто на вулиці ми познайомилися з Джоном. Виявилося, що на кілька років. Він завис у Франківську. Ми і наші батьки були його братами, наші дружини і матері — його сестрами. Мою дев’ятдесятирічну бабцю він не називав інакше, як мама Софія. Час від часу Джон їздив автостопом до Ноттінгему по пенсію. І повертався у свій рай, де його вперше у житті усі чекали. Він мешкав по черзі у нас і в наших друзів. Він з нами спав, їв, пив, ходив містом, попросту жив. Ми возили його у гори, до Києва і до Львова. Він приїжджав з персональними подарунками для кожного. Привозив украдені у костелах срібні чаші, знайдені по дорозі фігурні руків’я парасольок, томи малознаних давніх поетів з печатками публічних бібліотек, добрі дитячі куртки із вписаними іменами, домашніми адресами і номерами дитячих садків, пляшечки з фальшивим амфітаміном. Джон шалено танцював на міських святах і на дискотеці, де один з нас пускав музику, а інший стояв на вході. Він влаштовував банкети і скандальні сцени ревності. У його бейсболці був приклеєний папірчик з написом латинкою — дорогая, під’їжджаючи до дівчат, він кланявся, знімав шапку і вичитував слово, яке ніяк не міг запам’ятати. У його поляресі лежала квитанція на штраф за безквитковий проїзд у підміському поїзді Стрий — Івано-Франківськ, виписана гражданіну Сідхардхє. Хоча тоді майже всі їздили підміськими поїздами без квитків. Якраз почалася епоха невиплат заробленого. Коли я їхав до Делятина сам з двома малесенькими дітьми, кондуктори навіть не питалися, чи я маю білет. Мої хлопці дуже любили гризти черствий хліб. Коли я давав їм по скибочці чорного хліба у вагоні, то на нас усі дивилися як на святу родину. Але грошей тоді дійсно зовсім не було. Ми їхали на літо до Делятина, бо там був дешевий сир, були ягоди, гриби і яблука, була добра кринична вода. Вечорами, коли діти засинали, я брав із запасів на стриху якусь пилку, або емальовану ринку, або кілька керамічних попільничок і йшов це продавати у якийсь із нічних барів, яких у ті часи в Делятині було більше, ніж у Франківську чи Львові. Попільничка — це було найулюбленіше Джонове українське слово. Він казав, що якби у нього колись народилася донечка, то отак ніжно він би її назвав. У центрі Львова були тоді лише два нічні заклади. Один з них — бар ґранд-готелю. З Фациком ми хотіли випити вночі кави. У нас навіть було трохи грошей і ми зайшли до того бару. Виявилося, що кава там коштує один долар. І саме долар, а не купонами за курсом. Доларів у нас не було. Ми вийшли з готелю і за яких двадцять кроків знайшли на хіднику якісь папірці. Виявилося, що то були два долари. Можна було вертатися на каву. Натомість ми пішли в інший заклад — під готелем «Львів». Там було дуже симпатично, бо стояли довжелезні столи з такими ж лавками з двох боків. Незнайомі люди мусили сидіти один коло одного, як на сільському весіллі. За два долари ми повечеряли, випили фляшку і навіть каву перед ранком. Крім усього іншого, нас із Фациком з’єднувала буря на озері. Воно було велике і глибочезне. Фацик хотів половити щук на блешню. Найкраще це робити в русі. Ми знайшли справжнього дуба — човна, витесаного з одної верби. Я мав гребти одним веслом, а Фацик — закидати і тримати вудку, витягувати щук. Досить далеко від берега стало зрозуміло, що піроґа пропускає воду. Доводилося вичерпувати воду руками. Але все було добре, поки раптово не звіявся вітер і почалася злива. Великі й швидкі хвилі розгойдали дуба так, що важко було навіть всидіти, вода залила його з усіх боків, лупили блискавки. Ми навіть коротко попрощалися на всякий випадок. Але доплили до берега, втративши лише мешти, які були у мене так довго, що навіть називалися Петром і Павлом. Фацик був одним із тих трьох людей у моєму житті, яких я вважав досконалішими у всьому без винятку. Дзядзьо Михась був другим. Про третього я вже так не думаю. Дзядзьо Михась привіз бабцю Зоню і тата до Делятина у п’ятдесят шостому. Десь за рік у відпустку після Угорщини приїхав один родич-офіцер. Влаштували прийняття. Нарешті офіцер оголосив тост за успіх угорської кампанії. Дзядзьо не хотів за таке пити і спробував вийти з-за столу. Але сидів під стіною, затиснений іншими гостями, ті його не випускали. Тоді дзядзьо вискочив на переповнений стіл, пробіг ним, не зачепивши жодного тареля, жодного келішка, жодної фляшки, перескочив через ще якихось людей і пішов додому. Якраз у листопаді п’ятдесят шостого загинув дідо Мар’яни. В Ужгороді його застрелив совєтський офіцер. Він був зовсім молодий і мав двох маленьких доньок. Мусив багато працювати. Пізно ввечері вони з напарником везли картоплю для якоїсь крамниці. Дорогою їх спинив офіцер і попросився третім у кабіну вантажівки. Він мовчки собі сидів, а водії невдовзі почали говорити між собою, перейшовши за звичкою на угорську. Вони розмовляли про те, де можна було б роздобути трохи дров для дому. Так само без слів офіцер вийняв пістолет і застрелив Мар’яниного діда. Напарник ледве встиг вискочити з машини і забігти в якісь кущі. Офіцера навіть ніяк не покарали. Поруч була війна в Угорщині, на Закарпатті сконцентрувалися військові резерви. Офіцер пояснював, що, почувши розмову угорською, зрозумів, що його хочуть убити, тож він захищався. Дзядзьо і близько не міг знати про щось таке, але і не міг хоча би вдавати, що п’є за перемогу червоної армії в Угорщині. Навіть добре знаючи про повішаних угорськими військовими гуцулів у першу світову, про погром на Красному Полі. Він любив співати пісні з часів Карпатської України. Мені було три роки, коли дзядзьо навчив мене і мого делятинського кузена кількох козацьких пісень. Він вирізав з дошки профілі кінської голови, прикріпив їх до палиць, і це були наші коні. Ще ми мали дерев’яні шаблі і малинові шлики на шапках. Їздили городами і співали про Марусеньку, про Дунай, про хустину і стрілецьку могилу. Ми роздушували на руках, на голові і шиї ягоди калини і думали, що то кров з ран. Трохи пізніше він зробив нам перші луки. Потім ми щороку робили луки самі, вдосконалюючи і лук, і тятиву, і стріли. Наші останні підліткові стріли мали наконечники з автоматних куль. З відстані ста кроків вони перелітали ще й через двадцятиметрове дерево, а з тридцяти пробивали дошку. Але найбільше часу ми потратили на кидання ножів. У нашій колекції були і багнети, і штики, і тесаки різних армій. Були і саморобні ножі, виважені для метання, виточені з напильників. Мої сини винайшли ще одну технологію. Вони клали великі цвяхи або шматки грубого сталевого дроту на рейки, і поїзд виробляв бездоганні стилети. Дзядзьо Михась казав, що людина без ножа є найбезпораднішою істотою. Він завжди мав при собі не лише складаного ножа, а навіть маленький гострильний камінь. За два дні перед початком школи він подарував мені простенький однолезовий розкладний ножик, просвердлив у колодці дірку і засилив шнурок. Багато років я носив його на грудях. Щось подібне було і з ременем. Дзядзьо вважав, що чоловік мусить носити ремінь і не попускати його, щоби не дозволяти собі нарощувати живіт. Подарований тоді ж пояс перетерся аж в університеті. Ціле дитинство я ще й записував на внутрішньому боці паска назви усіх міст і місць, в яких бував. Пояс порвався на Кавказі, в горах Абхазії, на кордоні Пслух. Там відбувалася таємна конференція всесоюзної нелеґальної студентської природоохоронної екстремістської організації, і я був делеґатом від Львова і Західної України. Вуйко Влодко пришив мені у трусах внутрішню кишеньку, бо треба було їхати дві доби у загальному вагоні. Вуйко Влодко відбував термін у Хабаровську, ще далі, ніж Чита і Чита-три. З вагона потяга Львів — Адлер я дивився на Східну Україну. Вздовж колії цвіли безперервні бузки. Дуже часто між бузком стояли легковики, які гойдалися. Там хтось кохався. Так само колихалися на маневрах кунги радіостанцій на ГАЗ-66. До Красної Поляни їхалося перевантаженим пазом справжнім серпантином. У якомусь місці всі пасажири — хоч ще хвилину тому здавалося, що неможливо навіть ворухнутися — стали на коліна і почали молитися, закриваючи руками лице. Ми в’їхали в ущельє диявола — сказав мені водій відвертаючи очі від вузької дороги між скелями і прірвою. Від Красної Поляни до лісничівки на кордоні треба було ще двадцять кілометрів іти пішки. Весь цей час я придивлявся до трави і молодого листя, щоби переконатися, що на Кавказі все інакше. Трава була настільки яскравішою від нашої, наскільки у Прибалтиці блідіша. Йшлося ще й через горіхові ліси, де під ногами горіхи укладалися у багаторічні шари. Навколо лісничівки було сорок джерел справжнісінького нарзану. Щоранку я пив воду з одного, лице мив у другому, зуби чистив у третьому. З четвертого знову хотілося напитися. Господарями кордону було подружжя Салтикових. Утікачі від міської цивілізації. Неофіти. Вона закінчила акторські студії в Ленінграді, він — двічі доктор фізики і математики. Їхня чорна баня стояла просто над Пслухом. Там не було електрики, і вона щовечора декламувала Цвєтаєву при нафтовій лампі. Діти їздили до школи в Красную Поляну на конях, і коні п’ять годин паслися під школою. Уся сім’я завжди ходила з карабінами. Вони щовечора плакали, бо щодня страшенно сварилися. Вона казала, що у заповіднику все має бути по-заповідному, боронила чоловікові навіть заготовляти сіно коням на зиму. А він час від часу привозив від своїх друзів з інституту космічних досліджень якісь фраґменти супутникової техніки і врешті склав такий дельтаплан з двигуном, котрий за радіокомандами підлітав, кружляв і приземлявся. На дельтаплані була відеокамера, що подавала зображення на наземний монітор, який розрізняв шістдесят відтінків кольорів. Бензину в один політ можна було взяти стільки, що дельтаплан тримався у небі шість годин. Салтиков посилав його у недоступні місця і дивився, чим займаються різні звірі. Наталья плакала, бо це було втручанням у біоценоз. Я ночував у їхньому спальному мішку, підбитому лисячим хутром. У дзядзя Михася були безпалі рукавиці з лисячого хутра. Іноді приходив Лаціс, латиш, котрий сформував у заповіднику експериментальний загін швидкого реаґування у боротьбі з браконьєрами. Ми пішли подивитися, як Лаціс працює у переслідуванні. Якісь стрільці з абхазького боку завалили тура і тягнули його додому. Лаціс гнав їх горами, іноді вони стріляли у наш бік. Врешті почався травневий снігопад, і абхазців разом з тілом тура забрала лавина. Усі делеґати жили у бараку з двоповерховими нарами. Більшість цих сімнадцятирічних хлопчиків і дівчаток перейшла через справжні бої з озброєними і бєзпрєдєльними заготівельниками ікри, червоної риби, ведмежого жиру, тисячолітньої модрини, гагачого пуху, тигрячих шкір, женьшеневого кореня. Теоретичні заняття проводив відомий Шпільмарк, онук знаменитого Шпільмарка. Дуже скоро закінчилися каші, і ми цілий тиждень живилися вареними сушеними грушками з навколишніх грушевих лісів. До Арарату було зовсім близько. А саме на Арараті стояв чи не найпотужніший ретранслятор радіо «Свобода». Вночі після снігопаду, коли птахи не спали, бо розпачали над гніздами з яйцями, засипаними снігом, «Свобода» без жодних перешкод повідомила про жахливу ядерну катастрофу на Західній Україні. Казали, що відбувається масова евакуація, а ті краї перестали бути придатними для життя. Щоби не згубити свою родину, я мусив негайно повертатися додому. Сочинські пляжі були вкриті снігом. Літак до Львова летів так низько, що в якомусь місці біля Криму було видно два моря. А в самому Львові я бачив згори, як мої однокурсники курили на ланцах огорожі старого корпусу університету. В травні вісімдесят шостого ми не могли зрозуміти, чому не можна їсти зелену цибульку, на якій навіть не з’явилося жодних плям. Ми просто не знали, що робити. Вже через місяць я опинився в армії, і на дверях казарми було написано, що заради радіологічної безпеки слід кожних півгодини змочувати шмату на порозі казарми, а провітрювати приміщення лише уночі впродовж п’яти хвилин. Це була навчальна частина, і нас готували на телеграфістів. Основою усього навчання була азбука Морзе. Старший сержант Каракєджба місяць перед тим начитався ротапринтних матеріалів для службового користування про методику вишколу американських зелених беретів. Тому вишкіл нашого взводу був унікальним у досвіді совєцької армії. Ми постійно бігали і відтискалися. Заняття зі спеціальності відбувалися переважно вночі. Відбій — роздягання, складання одежі і вискакування на другий ярус тривав стільки, скільки горів сірник. У багатьох з нас були завузькі чоботи, тому відбій повторювався багато разів. Каракєджба придумував спеціальні вправи — висіти на перекладині вниз головою, бігати смугою перешкод із зав’язаними очима. Довкола були яблуневі сади, і начальник медчастини прапорщик Бек вливав кожному, хто надкусив яблуко, десять літрів води з марганцівкою. Політрук Маркідонов дозволив мені не конспектувати лекцій політзанять, бо я міг без помилки показати на політичній мапі світу столиці всіх країн — учасниць Варшавського блоку. Каракєджбі і цього було замало, він визнав мене після спеціальної перевірки — за п’ятнадцять секунд треба було знайти острів Робінзона Крузо. Той, що коло Чилі. Капітан Карельський був чесним офіцером. Двадцятикілометрові марш-кидки з повною викладкою він біг разом з нами. При цьому безперервно курив. Сержант Касатонов мав хронічний кон’юнктивіт. На стройовій підготовці він любив дати команду тримати п’ятнадцять хвилин піднятою одну ногу. В усіх нас хоча б раз гнили рани на ногах. Це пояснювалося вологим кліматом. Пізніше я довідався, що таке пояснення використовувалося в усіх частинах радянської армії незалежно від географічної зони. Так само універсальними були означення міст — город дождєй, блядєй і воєнських частєй. Того літа дощів майже не було. До міської лазні ми йшли спокійним кроком, а верталися, біжучи порохами неасфальтованих вуличок. Десь на околицях ворони збирали горіхи, прилітали до частини і кидали горіхи на плац, розбиваючи їх об бетон. Із Батумі приїхала десятикласниця, котра вже понад рік терпіла без Каракєджби. Її таємно поселили в медчастині. Дівчинка навчилась вирізати ножицями гнійні рани, заки три дні чекала на Каракєджбу, якого посадили на губу за те, що зачинив кількох нестаранних солдатів у пивниці з відкритими бочками лізолу. Лізол випаровувався аж до другого поверху, тому в казармі здихали всі комарі. Через десять років я працював у нічному барі, в якому не було водотяга. Начиння ми мили у відрі, а воду набирали з вуличної колонки. Тої ночі п’яний ростовський гість порізав руку франківському злодієві. Я промивав його рану і заразився тим ґатунком гепатиту, який подібно до сніду передається лише статево або через кров. Цілком пожовтівши, я востаннє випив тьмяного старопраменського, келішок фальшивого коньяку порто-марія і здався в інфекційні бараки. Ліків на той час майже не було, і доктор наказував нам їсти багато кавунів. Якусь молдавську родину, в якої запідозрили холеру, насильно шпиталізували у тій самій лікарні, і біля дверей палати цілодобово сидів озброєний міліціянт. З кожним пацієнтом, у кого виявляли гепатит типу Б, наступного дня розмовляв офіцер відділу боротьби з наркотиками. Я нічого не сказав про ростовських, він оглянув мої вени і припустив зараження під час прийому в стоматолога. Щодня палату мили розчином хлорки, і вже через півгодини на підлозі лежали тільця комарів, котрі здихали і падали зі стелі. Якось до Делятина приїхав мій приятель-ентомолог. Моїх дітей він здивував тим, що страшенно спритно ловив комарів і живцем їх з’їдав. Одну з найкращих світлин Чорногори — її навіть позичали в мене, щоби зробити поштівку — ми з ентомологом вкрали з вілли знаменитого львівського професора. Професор помер, і його спадкоємці збиралися продати весь непотріб вуличним антикварам. Крім світлин, я крав рогалики у хлібній крамниці. Тоді хліб треба було самому вибирати на полицях і підходити з ним до каси. Після тренувань у басейні ми були дуже голодні, а грошей ніколи не вистачало на рогалики для всіх. Хтось ішов попереду, тримаючи в руці булку і копійки. Той, хто йшов позаду, теж брав один рогалик у руку, а ще кілька закладав у каптур першого. Якщо ми були дуже голодні, то міг бути ще третій і четвертий. Уже значно пізніше у тому басейні працювала тренеркою молода жінка, яка закохалася в мого знайомого. Пізно ввечір, після закінчення усіх тренувань, ми приходили до басейну. Товариш з плавчинею лежали на канапі перед входом до душової, а я тим часом купався сам-один у неосвітленій воді. Інший знайомий з Франківська зустрічався у Львові з донькою шведської красуні і арабського багача. Я вчився тоді у Львові і відповідав за організацію зустрічей. Для однієї з них був вибраний готельний номер, вікна якого виходили на дах Опери. Софі запиталася у покоївки, де можна знайти воду, і та показала на лазничку в кінці коридору. Ванна була повна прохолодної води, і Софі, швидко роздягнувшись, лягла у неї. Через кілька хвилин до лазнички ввійшла покоївка з чайником. Виявилося, що вся ця вода була призначена на цілу добу для чаїв, миття рук, поливання квітів усього готельного поверху. Софі виросла на кінному заводі. Перед від’їздом вона подарувала моєму знайомому унцію чистого срібла. Перед тим, як повіситися, пані Ірця принесла до нас свою колекцію срібного начиння і попросила, щоби ми віддали його урядові незалежної України. Був вісімдесят третій рік, і почалися андроповські репресії. Посеред денного сеансу в дитячому кінотеатрі, де ми прогулювали уроки, вмикалося світло, і функціонери міськкому комсомолу відпроваджували прогульників до дитячої кімнати міліції. Начальниця дитячої кімнати Смірнова не пропускала нагоди вдарити когось із затриманих гумовим шланґом з піском. Дівчатам навіть пропонувалося вибрати те, що їм більше подобається, — тонкий і довгий чи грубий, але короткий. Мій брат побував у дитячій кімнаті з іншої причини. Його справа вважалася політичною, бо брата затримали каґебісти. Юрко хотів пофотографувати кілька старих будинків, призначених до знесення. Йому інкримінували ідеологічну диверсію — відправлені у закордонні журнали світлини руїн мали б ілюструвати розповіді про житлові умови радянських трудівників. Після довгої співбесіди версія розсипалася, але брата про всяке передали на облік до дитячої кімнати міліції. А за Пунею, який прогулював математику в парку, активісти добровільної молодіжної організації «Юні дзержинці» гналися аж до озера. Була рання весна. Маленький і легенький Пуня вибіг на лід. Дзержинці дві години блокували берег, не наважуючись ступити на підталу кригу, вмовляючи Пуню здатися і навіть обіцяючи повну амністію. Пуня знав, що до чого і тим часом утопив у якійсь шпарі свій щоденник і зошит, щоби залишитися анонімним. Пуня підірвав себе у війську. Він обпарив руку, коли ніс котел з окропом, і послизнувся на жирній бетонній підлозі у кухні. Пуню лікували у полковій медчастині. Він був дуже розумний, і його залишили у медичній службі. Багато разів військові медики будили Пуню вночі, вішали у петлю, відраховували певну кількість секунд, виймали з петлі і надавали невідкладну допомогу. Згодом я довідався і прізвища, і домашні адреси Пуниних мучителів. У нашому класі ніхто, крім Пуні, не вмів порядно грати в шахи, тому його відправили на міський шаховий турнір. Пуні попався справжній професіонал — після першого ж ходу суперник вийняв блокнот і записав Пунин хід пішаком. Тоді походив сам і теж зробив запис. Пуня запропонував йому здатися. Суперник довго оглядав поле, уважно вивчив свої нотатки і відмовився. Пуня зробив ще один хід і сказав, що дружня нічия влаштувала б усіх. Було зрозуміло, що він блефує. Після третього ходу Пуня оголосив, що визнає себе переможеним і привітав чемпіона. АПП, зауваживши, що Пуня кусає під партою канапку, дозволила йому їсти відкрито на її уроках. Наступного дня Пуня накрив парту білим обрусом і цілий урок їв пишного товченика, докладав з риночки на тарілку різні салати, маніпулював усілякими виделками, ножами, ложечками, попивав гарячу каву, а біля тарілки стояв флакон з гіацинтом. Ми не носили до школи канапок. На великій перерві ходили до їдальні і збирали зі столів недоїджений хліб, який у великих кількостях додавали до сніданків першокласників. Коли ми прийшли до школи, ніяких гарячих сніданків ще не було. Натомість не можна було відмовлятися від двістіп’ятдесятиграмової пляшечки пастеризованого молока після другого уроку. Взимку пляшечки цілу годину грілися, повискладувані на ребрах батарей. Я дуже любив молоко. І ті однокласники, які його ненавиділи, підпільно віддавали свою порцію мені. Ми вчилися знімати фольґову накривку з пляшки так, щоби вона не помнулася, і тримаючи її між двома пальцями, запускали фольґу, як планер, через цілий клас. На табличці на дверях їдальні літера «д» була завжди переправлена на «б». Один час у спортивній школі мені видавали талони на додаткове харчування. За цей талон можна було отримати будь-якої їжі на один рубель у будь-якій їдальні УРСР. Коли назбирувалося більше талонів, я запрошував своїх приятелів у дієтичну їдальню, і ми влаштовували собі бенкет з бабки, политої киселем. Тоді ми ще не пили навіть пива. Правда, Туркмєн, наслухавшись оповідей про те, як його кумир Володимир Куц не тільки на тренуваннях, але й на олімпіаді у Мельбурні пив склянку горілки перед і після десятикілометрового забігу, йдучи на тренування, випивав у гастрономі каву з коньяком. У війську я пробігав кроси першим. Але тільки взимку. На фініші командир полку виставляв чергову машину з термосами чаю. Я біг якнайшвидше, дихаючи відкритим ротом, намагався максимально вистудити трахею і бронхи. Тоді гарячий солодкий чай діяв як наркотик. Радіостанцією на БТР-ері ми з водієм Мікі реґулярно виїздили на тривалі автономні сеанси зв’язку. Тижнями жили у залізі самі серед лісу. Тоді Мікі варив справжній чифір. Одного разу ми не могли заснути три доби. Взимку в панцернику було так холодно, що на стінах зсередини наростав кількасантиметровий шар інею. Посеред ночі від холодного відчаю ми вискакували на сніг, і мороз під зоряним небом видавався полегшенням. Щоби добре забити кілки заземлення, треба було на них попісяти. Повне ім’я Мікі — Раміль. У нас було ціле товариство водіїв-башкирів. Мікі мав найкращу з бачених мною наживо рельєфність м’язів. Його двоюрідний брат Раїль ніколи не знав жінки і не їздив на мотоциклі. Він завжди просив усіх якнайбільше розповідати про мотоцикли і про відчуття жіночого тіла. Я йому щось придумав. Через кілька місяців після дембеля Раїль розбився на мотоциклі, їдучи до дівчини, з якою про все домовився. Рафаель брав у мене пару кубів спирту для промивання шифрувальної апаратури і вводив його собі внутрівенно. Капітан Єлізаров видавав нам лише десяту частину спиртової норми, а решту тримав у слоїках, зачинених у сейфі. Ми постановили собі його випити. Розхитали сейф і кинули його на підлогу. Слоїки побилися, і весь спирт стік у приготовлену залізну миску. В старшого лейтенанта Окатова коліна згиналися в обидва боки. Прапорщик Деренько був начальником найпотужнішої радіостанції. Вона містилася не у броньовику, а в просторому теплому автомобільному кунзі. Ми з ним працювали на той самий оперативний відділ і часто зустрічалися в лісах. Перед тим, як піти в якесь село, прапорщик прасував труси, майку і шкарпетки, скроплюючи їх одеколоном. Голкою з ниткою він пробивав мочку правого вуха, потім праву щоку, тоді язик, далі ліву щоку і ліве вухо, зав’язував нитку на ґудз, кілька разів прокручував її в усіх цих дірках, врешті висилював нитку, і комісія не могла знайти на його тілі жодного сліду. В одному з тих барів, де я працював, студентки дуже часто напивалися до нестями. Іноді їм ставало зле, і ми відтягували їх у підсобку. Кілька разів мені доводилося витягати непритомним дівчатам язик і пришпилювати їх аграфкою до комірця, щоби язик не перекрив дихальні шляхи. Одній я навіть зробив у такому вигляді штучне дихання рот в рот. Це науковий факт, сказала вона. У тому барі при довгій стійці постійно сиділо кілька відвідувачів. Я мусив переходити від одного до іншого, щоби вислуховувати історії їхнього життя і давати мудрі поради. Найтяжче було згадати, про що саме йшлося, коли хтось починав оповідь з того місця, на якому зупинився кілька днів або тижнів тому. З нічної зміни я приходив за кілька хвилин перед тим, як будилися діти. Ми йшли на багатогодинні прогулянки, і я часом на хвильку засинав, веслуючи на човні посеред озера. У перші місяці в армії я засинав так швидко, що не відчував від того жодної радості. Тоді почав випивати перед відбоєм багато води, щоби вночі самому збудитися, піти через літню ніч до туалету і знову влягтися у ліжечко. Тета Міра любила співати нам або сама собі таку пісеньку — я тішуся, як спати йду, і вранці я знова встаю, яка дурненька я, яка дурненька я. У Підлютому, де учениці гімназії проводили частину літніх вакацій поруч з патроном гімназії митрополитом Шептицьким, тета Міра ніколи не брала участі у ранкових дівчачих боях за право застеляти ліжко митрополита. Вона не могла навіть цілувати його перстень. Пізніше в неї був закоханий Ярослав Галан, тоді ще нормальний український драматург. Він пропонував одружитися, але тета Міра навіть думати про таке не збиралася, бо Галан постійно шпортався і падав на усіх гірських стежках. Її учителем української мови був Василь Щурат, біологію викладав Мельник, а географію Олена Степанів. Часто тета Міра купувала ціле колесо сиру, і ми з братом вирізали у брилі замки і печери, виїдаючи все зайве. Її клубом була крамничка іноземної літератури «Дружба». Ще там бував старенький скрипаль, котрий, передбачаючи падіння телевізійної вежі, ніколи не заходив у ту частину міста, межею якої було коло з радіусом висоти вежі. Тета Міра купувала в «Дружбі» неймовірну кількість книжок. В основному польські переклади авторів з цілого світу, недоступних в СРСР в українському чи російському виданнях. Більшість прочитаних книжок вона відразу ж здавала у комісійний відділ іншої книгарні. Тих, що залишалося, все ж набралося кілька тисяч. У дощ тета Міра любила сидіти на балконі і рахувати парасольки якогось одного кольору. Тета Міра мала складний розлад ковтання і тому варила собі переважно різні соуси. Невроз сформувався через те, що її сестрі лікарі заборонили вживати багато рідини. Тета Міра ціле життя пила дуже багато води, і ця заборона і страждання сестри призвели до цілковитої неможливості ковтання. Тоді тета Міра ледве вижила. Сестра була однією з п’яти перших учнів Олекси Новаківського. Збереглося кілька її дуже добрих робіт, але вона чомусь скоро закинула живопис. Якось знайомі з Америки запропонували їй влаштувати виставку Новаківського у Нью-Йорку. Виявилося, що Новаківський дуже боїться за свої роботи. Вони ж мали їхати через океан кораблем, і художник не наважився на такий ризик. Він сказав — а вдруг крушеніє. У нас вдома було дуже багато пейзажів різного розміру і різної якості, деякі попросту неоковирні. Мої родичі купили їх, щоби підтримати еміґрантів — старшин армії УНР, які щось малювали, а тоді продавали своє малювання на доброчинних виставках у галицьких містах. Вуйко Осип, який був начальником медичного поїзда УГА, а тому мав шанс закінчити медичні студії лише у Празі, добре розумів становище військових еміґрантів і скуповував картини без огляду на якість. Ціле моє дитинство пройшло під ландшафтами Великої України. Гори я ніколи не бачив намальованими. Вони були довкола. Спочатку гори було видно навіть з вікна нашого помешкання на третьому поверсі у центрі Франківська, але потім десь на околицях побудували високі будинки, і панорама зникла. У Сопоті я ходив ранковим холодним берегом, шукаючи рибалок зі свіжою рибою. Попросив, щоби вони самі вибрали мені якусь рибину, бо я не з-над моря. Дізнавшись, що я живу в горах, моряки заздрісно визнали, що це теж дуже-дуже добре. З татом ми кілька разів їздили на море тепле. Саме тепла вода була для нас найбільшим дивом. Ми звикли до гірських річок, які навіть у спеку були холодними. Жили у хатинці біля маяка. З протилежного від моря боку були поля лаванди. Вздовж польової дороги росли абрикоси. У неділю на маяк приїжджали гості, тато пив з ними червоне вино. Серед ночі дорослі йшли купатися, а ми залягали у кущах полину, пильнуючи, чи не треба буде рятувати тата. Перший раз тато взяв брата на море, коли Юркові було три роки. Тато знімав тоді восьмиміліметровою камерою. Брата підхоплювали хвилі і відносили від берега, а тато — доки було можна — робив про це фільм. Приїхавши після Чити до Делятина, тато кілька місяців удавав у школі, що не розуміє української. Він зробив собі лижі і вивчав ліси. У лісі ще траплялися поодинокі партизанські загони, бо лісоруби — тато пішов працювати до них — голосно і монотонно співали, щоб почули лісовики, — ми не хочемо, ми мусимо. Тато був єдиним у класі, в кого була краватка. Тому всі хлопці на закінчення школи фотографувалися у тій самій краватці. У Читі наймоднішим набором вважалися тяжкі черевики, наручний годинник і велосипед. Тому пацани, позичивши все це для знимки, позували однаково — нога у черевикові на рамі, рукав закочений, щоби видно було годинник. У Читі часто були піщані бурі. Буряти носили кожухи і в спеку, і на морозі, лиш вивертали їх на різні боки, залежно від пори року. Взимку молоко продавали на вагу, а більшість вулиць утворювалися височенними дощаними парканами з обох боків. Через часту зміну шкіл тато до кінця життя на початку речення писав Е обратноє. На висланні він мріяв стати оперним співаком. Тоді ж почав курити. Тато був з сорокового. А Борєю його називали урки, бо ще ніколи не стикалися з Бодею, з Богданом. Тато і мене назвав Тарасом передовсім тому, щоби не утворювалася здрібніла російська форма з жіночим закінченням. Юра звучить по-нашому, тому це ім’я підійшло братові. Татів тато називався Роберт. Він загинув у перші дні війни у вересні 1939. А тато народився через кілька місяців, на самий Новий рік. Новий рік ми сприймали як уродини тата, а татові уродини були Новим роком. Тато працював у лісовій промисловості, тому нам перед Новим роком привозили пишну ялинку. Після Йордану ми знімали з неї прикраси, різали ялицю на окремі гілки і так спалювали у печі в кімнаті. Біля печі стояв фотель. Вдома тато курив у піч, сидячи на фотелі. У середніх класах ми з братом відмовилися від ялинок. Коли мої діти були малими, ми з ними викопали з лісової дороги так багато малесеньких ялицевих проростків, що засадили ними цілу грядку біля хати. Більшість деревець, які не мали жодних шансів на дорозі, виросла. Через кілька років ми почали розсаджувати їх у різних частинах подвір’я і саду. Найбільшу залишили під вікном. Дзядзьо Михась робив чудесний напій зі смереки, засипаючи цукром молоді ясно-зелені пагони. Зимовими ранками він приносив нам з бабцею по келішку смереківки натще. Сніги були тими роками такі, що доводилося лопату до снігу брати на ніч до хати. Вранці виявлялись позасипаними двері, щоби їх відчинити, вилізалося з лопатою через вікно і розкидувалося замети. У міських школах діяло правило двадцяти п’яти градусів — при такому морозі можна було залишатися вдома. Місцем відносного перемир’я між районами ставали тоді Вали. Пацани з усіх вєнтєлів — з Центру, Желєзкі, Цегольні, Канта, Майзлів, Гірки, Софіївки, Бельведеру, Німецької Колонії, старого і нового Городків, Баму — приходили вечорами їздити на крижані ковзанки на валах. Приходили у кирзових чоботах і більшими товариствами, бо перемир’я було все ж відносним. Поруч з нашою школою було ще п’ять інших, найпростішою ознакою протистояння були українські проти російських. У найскладніших конфліктах виходили один на один королі школи. Біда жив своїм життям. Його тато був тренером з боксу, а мама — акторкою у театрі. Біда не зважав на школи. Він почав з власного класу, примусивши кожного платити йому щотижня двадцять копійок. Якийсь час він жив у меблевій крамниці, ховаючись перед закриттям у шафах, і спав на найкращих диванах. Одного разу він забрав у мене на вулиці рештки морозива. Іншого разу хотів забрати дев’ятнадцять копійок, призначених на консерву рибного паштету «Волна» для киці. Якраз ремонтували нашу вулицю. З купи грубого шутру я вхопив кілька камінців і з усього розмаху тричі вцілив у голову Біди з малої відстані. З того часу ми почали вітатися. А незадовго до його смерті навіть ходили вдвох кілька разів на варену кукурудзу з яблучним вином. Від початку вісімдесятих у Франківську діяло нетипове кафе «Золотий початок», де кукурудзу варили цілорічно. Каміння було улюбленою зброєю у часи мого делятинського дитинства. У критичних моментах досить було нагнутися, взяти камінь і стати сильним. Для дітей каміння було ще й знаряддям для різних забав — перекинути дроти, вцілити у стовп. Ми ставали один коло одного, кожен набирав жмені шутру, і всі разом підкидали камінці високо догори. Тоді чекали. Гра називалася «на кого Бог пошле». На нашім горбі було багато здичавілих черешень. Ми переходили з черешні на черешню, трактуючи кожне дерево, як богема — різні каварні і бари. Ми сиділи на окремих галузах, перелазили з одної на іншу, розгойдувалися на верхівці, пробували черешні, перестрілювалися кісточками. Дівчатам, які не могли вилізти на дерево, скидали обламані гілочки з найкращими черешнями. Такі ж галузки слугували букетами і подарунками. Як і суниці, нанизані на травинку. Найбільше суниць можна було назбирати на колійовому насипі. Ходіння по рейці було нашим променадом. Не сходячи з рейки, ми шпацерували аж до забороненої зони перед мостом. На мості була озброєна охорона. Відразу за мостом — зупинка підміського поїзду. Охоронці пропускали мене, коли я йшов з вечірнього потяга з Франківська, несучи двох малих дітей, котрі вже спали. Туманним ранком ми з Мар’яною запізнювалися на поїзд і побігли через міст. Сторожі не було видно і не було у кого попросити дозволу. Незнайомий охоронець з’явився ззаду вже за серединою мосту. Він навів на нас автомат і наказав негайно покинути міст. Ми вирішили, що краще бути застріленими, ніж скакати з такої висоти, і, не оглядаючись, дійшли до тверді. Одного з постових у нашій дивізії застрелили з дрібнокаліберної рушниці лише заради того, щоб забрати автомат. У місті був оголошений надзвичайний стан. На всіх виїздах стояли наші бетеери, і чергова машина розвозила екіпажам сніданки, обіди і вечері. Врешті убивць вичислили на якихось підміських городах, і піхота зробила справжню облаву, загнавши їх у безвихідь. Коли я стояв на варті в автопарку із законсервованими тягачами, на пост прилетів зранений бузьок. Ми його забрали у вартове приміщення і гріли й годували кілька днів, заки бузьок полетів далі. Зблизька він виглядав значно меншим, ніж у небі. Я зберігав бузькове прощальне перо у військовому білеті, доки його не поточили якісь паразити. Військові білети ми попалили під час студентської революції. Студентський рух протесту почався власне з того, що ми, повернувшись у вісімдесят восьмому з війська на другий курс після двох років армії, відмовилися від занять на військовій кафедрі університету. Ми так і не стали лейтенантами. Вуйко Влодко телефонував до Франківська татові, щоби він переконав мене не відмовлятися від військової підготовки. Коли станеться якась заворушка — казав він — то по Тарасові, якщо він загине офіцером, родина буде отримувати значно більшу пенсію. Ми поговорили про це з татом однієї ночі, і тато визнав, що настав час мого покоління і мого вибору. Якщо будеш вважати за потрібне, можеш спокійно йти навіть у тюрму — підсумував тато без суму. Під час таких нічних розмов, де узгоджувалися погляди на найважливіші речі, мене найбільше нервувало те, що тато безперервно курив, а я не міг собі того ніяк дозволити у його присутності. Якраз тоді він подарував мені блок справжнього мальборо, переданого з Америки. Однією з небагатьох нездійсненних мрій назавжди залишиться страшенне бажання покурити з татом під час нічної їзди автом. Хоча у ранньому дитинстві я ненавидів сиґарети якраз через татове куріння у машині. Востаннє тато закурив у передостанній лікарні, просто у палаті, якось так пускаючи дим стіною, що він збирався під самою стелею, не поширюючи жодного запаху. То була дивна доба. Я ночував у лікарні коло тата. Вночі тато попросив сиґарету, спробував курити й усвідомив, що більше не зможе цього робити. Під ранок помер пацієнт у сусідній палаті. Він був дуже тяжкий, і я помагав черговим сестрам перекладати померлого на візок, відвозити його довжелезними коридорами і пивницями до лікарняного морґу, переносити тіло на спеціальний стіл. Вдень я збивав татові температуру, накладаючи на чоло і зап’ястя оцтові компреси. Ввечір прийшов додому трохи поспати. Молодший син випав з ліжечка і розбив собі чоло. На швидкій ми поїхали до чергового хірурга у дитячу лікарню. Хірург був п’яний. До операційної сестри прийшов наречений і вони любилися у не знати якій порожній палаті на якомусь поверсі. Новокаїну не було. Хірург погодився працювати в парі, і ми разом, тримаючи сина і голку, вдало наклали кілька швів. Після операції доктор почастував мене спиртом, вітаючи з ініціацією, і дав п’ятдесят тисяч на таксі, бо швидка вже давно поїхала на свіжі виклики. Якогось року татовою службовою машиною була п’ятидверна волга, списана зі станції швидкої допомоги, такі швидкі їздили перед появою рафіків. Скло у передніх бічних вікнах постійно западало. Тоді у нас був пневматичний пістолет. По дорозі з Делятина я наполовину висувався з вікна і на повній швидкості стріляв з пістолета по заданих татом цілях, переважно у дорожні знаки. З тим пістолетом ми з братом прожили кілька років. Ставили на печі у своїй кімнаті кілька порожніх сірникових коробок і перед тим, як заснути, робили по черзі кілька пострілів просто з ліжка. Прокинувшись, ми добивали останні пуделка. Юрко навмисне стріляв у стіну, поступово укладаючи вензель королеви Вікторії, бо так робив Шерлок Голмс. Юрко досконало вивчив усі оповідання про Голмса, він міг безпомилково назвати прізвища навіть другорядних героїв, усі топоніми і власні назви садиб, маєтків і замків, що згадувалися у будь-якому оповіданні. Шерлок Голмс розпалив у ньому інтерес до знань. Юрко почав вивчати історію мистецтв, архітектуру, країнознавство, криміналістику, логіку, геральдику, допоміжні історичні дисципліни, дипломатичний етикет і протокол, термінологію найрізноманітніших галузей знань. Він пам’ятав сотні марок вина. На спеціальному згортку паперу Юрко виписував з усіх доступних джерел імена письменників і назви їхніх творів. Його цікавили лише ті, хто писав перед Першою світовою війною і не був українцем та росіянином. До п’ятнадцяти років у списку було дві тисячі авторів. Єдиний порядний вчитель української мови і літератури щодня водив Юрка до театру, на всі концерти класичної музики і художні виставки. Під час гастролей чужих театрів ми ходили двічі або тричі на ту саму виставу, якщо бували заміни акторів у головних ролях. Після вистави ми з Юрком мусили роздавати акторам стоси височенних ромашок, які вчитель попередньо приносив у відрі з водою зі свого городу. На його городчику росла верба, привезена з Канева, стояв бюст Аполлона. У кабінеті цього вчителя на кожній парті лежала підбірка основних словників, він вимагав, щоби кожен навчився писати друкованими літерами і мав записник з виписаними латинськими висловами. Лише на його уроках українська література виглядала симпатичною. Наша вчителька називала нас гнилою інтелігенцією, буржуазними націоналістами, і ми писали безконечні диктанти з книжок Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина» і «Спогади». Ми навіть здавали гроші, щоб закупити комплект цієї абракадабри для кожного учня. У нашому класі були програвач і підбірка платівок з промовами Брежнєва. Нам подобалося слухати Брежнєвське цмокання на збільшеній швидкості. Пізніше стався якийсь шал з Продовольчою програмою КПРС, і ми вивчали різні її аспекти на географії, біології, історії, хімії і фізиці. Звичайно, писали з неї диктанти на українській мові. Я перестав робити домашні завдання у п’ятому класі, коли почав серйозно займатися легкою атлетикою. Тоді ж перестав розуміти математику і решту школи провів у цілковитих математичних сутінках. Молода вчителька математики, яка занадто близько підпускала деяких старшокласників, кожного уроку перевіряла письмове домашнє завдання. Тому багато років мій шкільний день починався на коридорних підвіконнях, де треба було переписати розв’язані задачі із зошитів однокласниць. Натомість арифметичні дії я виконував блискуче. Потім у барах ніколи не користувався калькулятором і жодного разу не помилився у рахунках. Не записуючи нічого на папірчику, я відразу називав цифру в кількасот тисяч або кілька мільйонів, і деякі відвідувачі підозрювали, що це такий барменський прийом, щоби обдурити їх на кілька тисяч. Хоч насправді ми навіть каву варили з більшої кількості порошку, ніж було закладено у ціні. Ми працювали у різних барах, але поціновувачі доброї кави переносилися за нами з бару до бару. Крім того, ми завжди підбирали справді добру музику, привчаючи франківську публіку до рок-н-ролу, реґґі, блюзу, джазу й етно. З напарницею ми самі виходили із-за стійки і танцювали, провокуючи загальну забаву. Коли ж воліли спокійного і затяжного напивання, запускали Тома Вейтса або Елємент оф крайм. Після закриття своїх барів до нас сходилися серед ночі бармени з цілого міста, щоби трохи побути з іншого боку барикади. Наше перше місце праці — найзатишнішу дерев’яну хатку у кінці міського парку спалили якоїсь ночі через непорозуміння з власником. Згоріло все причандалля, яким ми прикрасили бар — великі довоєнні знимки Заліщиків, аванґардові плакати з Праги, мій домашній програвач з колекцією платівок, пучки макових головок, вінки часнику і снопики кримської марихуани. Розплавився навіть давній латунний гуцульський мосяжний хрест, прибитий над входом. Вогонь знищив побиту дошку, прикриту Заліщиками, в яку ми дозволяли відвідувачам кидати ножі для полегшення. То було перше місце у Франківську, де можна було попити ґлінтвайну. Нам вдалося закупити багато літрів дешевого іспанського вина для причастя. Воно було попаковане у картонні пачки. Тоді багато чого у місті можна було роздобути з каналів міжнародної гуманітарної допомоги. У Юрка була ціла купа запраних вишуканих тонких білих сорочок з мереживами, перламутровими ґудзиками і вигаптуваними монограмами, які не хотів брати ніхто з тих, кому призначалася допомога. Довший час ми виглядали в них як пропащі європейці в опіумних притонах Індокитаю. Юрко звідкись дістав цілий мішок промоційних пачок чудових сиґарет бенсон і ґеджес, у кожній пачечці вміщалося три сиґарети. У кафе навпроти нашого будинку хтось здав партію солдатських ґалуазів-капрал у пачках, незмінних від двадцять сьомого року. Цього ґатунку ніхто не знав, інфляція знецінила їх до вартості сірників, і я курив найкращі французькі сиґарети кілька місяців, коли був безробітним. Ми з татом робили чудове калинове вино, і в одній порожній кімнаті були лише десятилітрові бутлі рожевого вина, відреставрований комод і шнурки з випраними і вивареними пеленками Марчика. На комоді стояли дві неоднакові, не миті довший час склянки для вина впродовж дня. Дзядзьо Михась, застосовуючи технологію повторного бродіння, робив подібне вино з білих порічок. Дзядзьо наливав його в екзотичні фляшки — кілька з них мали витиснений на склі імперський герб — відзнаку постачальника цісарсько-королівського двору — і складав лежма на полиці у найбільшій пивниці. Дві малесенькі пивнички у різних закапелках хати були старанно замасковані. В одній з них були заховані жорна. Ще дзядзьо вигадав таку систему, що драбина на стрих піднімалася й опускалася прихованим тросиком. Від перших днів повернення і аж до смерті — впродовж двадцяти семи років — дзядзьо робив щоденникові записи. Щодня він фіксував погоду, хатні роботи, приїзди і від’їзди близьких, розвиток своєї слабості, щороку — підрахунки сіна, дров, отави, яблук, помідорів, картоплі, порічкового вина, горіхів і сливок. Де-не-де — рецепти помічних мазей і інгаляцій. Тета Міра виписувала в окремі зошити українські прізвища, систематизуючи їх за певними ознаками. Дідо Богдан вираховував максимальні довжини електричних проводів між двома опорами. Потім він зацікавився Земельвайсом, угорським акушером, який вперше почав застосовувати антисептики, від чого смертність новородків і породіль відразу зменшилася у десятки разів. Дідо зв’язався з будапештськими архівами, і йому надіслали поштою всі відомі фотопортрети Земельвайса. Він почав збирати матеріали для книжки. На одинадцятиріччя тато подарував мені годинник. На внутрішньому боці ремінця я записував формули щастя. Найдивнішою була — читання-фрукти-незнані країни. Я хотів стати журналістом і писати нариси про життя природи. Але бути радянським журналістом вважалося неприпустимим, і я став ботаніком. І аж через десять років почав працювати репортером. Завжди було легко працювати на різних роботах, бо знав, що у будь-яку хвилю можна вернутися до свого фаху. Один близький товариш позичив у мене дуже багато грошей і втік до Америки. Щоби якось компенсувати втрату, його мама влаштувала мене нічним сторожем і двірником у дитячий садочок. Платня була такою, що треба було працювати тридцять років, щоби заробити позичену суму. Садочок розташувався у старому палацику. Вночі у порожніх коридорах і спальнях оживали невиразні дитячі голоси і кроки. Я спав серед іграшок на підлозі у залі для музики і танців. Там принаймні відлунювало піаніно. Вдосвіта замітав листя. Воно прилипало до мокрої бруківки. Листя різних видів дерев і кущів треба було мести по-різному. Того року снігопади були найсильнішими у новітній історії. Поки я доходив з лопатою до кінця стежки, початок знову виглядав недоторканим. Діти з батьками ледве пробиралися через завали. Через привидів я запрошував до садочка гостей. Ми пили вино, лежачи у закоротких ліжечках. Одного вечора відразу в кількох гостей була менструація, і вранці мене вигнали з роботи через кілька тампонів, які не втопилися у дитячому туалеті. Друг з Америки передав мені дорогу футболку. Через нього працівники американського посольства цілий місяць не видавали віз нікому з Франківська. Він, за рекомендацією авторитетної особи, домовився з ними, що заплатить великі гроші за свою візу. Йому все зробили, і він призначив зустріч для передачі конверта за годину по тому, як відлетів його літак. Ще давніше він десь почув, що з бичачих пенісів роблять якісь дорогоцінні ліки. Закликав мене на допомогу, ми виміняли у здивованих робітників м’ясокомбінату за ящик горілки кілька мішків пенісів. Він розмістив їх у домашніх холодильниках приятелів і почав шукати покупця. Виявилося, що ця тема застаріла і вже нікого не цікавить. Ми винесли товар на смітник. Здичавілі пси щось винюхали, і через кілька хвилин вулицею розбігалося ціле стадо з пенісами у зубах. В часи, коли не було кави, ми приходили вночі до головного міського готелю, виїжджали на останній поверх, замовляли дві кави у покоївки і дивилися згори на темні квартали. Щоби мама не знала, що він курить, товариш тримав сиґарету не пальцями, а затиснувши її у гребінь з довгим руків’ям. Такі гребені у сімдесятих стирчали у задніх кишенях джинсів. У руках носили транзистори, а розщеплені кольорові сорочки зав’язувалися на животі. Угорські робітники прокладали нафтопровід, діти випрошували у мадярів жувальні ґумки педро і дональд, підлітки купували презервативи і мальборо, на домашні урочистості добувалося оранжад і пепсі у літрових скляних фляшках, а міська еліта отримала квартири у мадярському домі з ґаражами і домофонами. Деґрадація сягнула такого рівня, що багато наших місцевих сімей влаштовувало домашні гостини першого травня і сьомого листопада. На листопадових канікулах я відмовлявся записуватися у почесну варту біля пам’ятника чекістам, бо треба було хоч кілька днів побути в осінньому Делятині. Варта була добровільною, але члени батьківського комітету, матері моїх товаришів, кричали, що приватновласницькі інстинкти не повинні бути сильнішими від почуття вдячності вбитим чекістам. На листопадовій демонстрації ми кілька годин стояли на певній ділянці визначеної вулиці і чекали своєї черги пройти перед трибуною. У руках ми тримали патики з поприв’язуваними надувними кульками. Заки стояли, розважалися тим, що різними способами пробивали один одному кульки. До трибуни у цілого класу залишилося лише кілька синіх і жовтих непробитих кульок. Розслідуванням займався міськком партії. Нам не дозволили поїхати у заплановану екскурсію до Москви, хоч хлопці вже роздобули у ветеринара збуджувальний засіб, який мав бути випробуваний дорогою на однокласницях. Армійський особіст багато разів викликав мене вночі на співбесіду, пропонуючи вступати у вище училище КҐБ на факультет урядового зв’язку. Він обіцяв, що у мене буде багато грошей, баб і закордонних поїздок. Я мав допуск до роботи із засекреченим зв’язком. У нас були валізочки з химерними залізними пластинками, які у певному порядку вкладалися у кодувальний пристрій радіостанції. Щопонеділка ми отримували у секретній частині запаковані як лотерейний білет бланки з послідовністю пластинок на тиждень. Виїжджаючи на сеанс, ми мусили отримувати автомат і набої, щоби захищати свою валізочку. Порушення режиму секретності передбачали позбавлення волі терміном до десяти років. Один бетеер зіпсувся серед лісів і боліт під час масштабних навчань. Ціла армія помчала далі, не звертаючи уваги на втрати. Екіпаж жив у замерзлому залізі цілий тиждень. Тоді закрили машину і пішли погрітися і поїсти до якогось хутора. Валізочку забрали з собою. І все ж після маневрів особісти збиралися посадити сержанта за те, що він залишав секретну апаратуру без охорони. Офіційно наш батальйон називався МУ і Пр. Автомат називався АКСУ. Рекламні написи були трьох ґатунків — маргарин дешевий смачний і корисний продукт, користуйтеся послугами держстраху, літайте літаками аерофлоту. В дев’яностому була найжахливіша сиґаретна криза. На базарі можна було купити трилітровий слоїк недопалків. Пів пачки каро вистачило, щоби винайняти автобус від Ворохти до Чотирнадцятого кілометра, коли на ботанічну практику приїхали з Любліна Рената, Йоланта, Дорота, Аґнешка, Дорота, Малґося, Йоана і Беата. Ми з Адріаном щодня водили їх горами, і дівчата відмовлялися збирати навчальний гербарій на заповідній території. Адріан був моїм вчителем, був молодим і найкращим флористом на Західній Україні. На всі свої відрядні дівчата накупили шампанського, і ми завезли його автобусом на високогірний стаціонар. Адріан був керівником моєї наукової роботи, ми їздили його машиною Львовом, розділивши місто на історично-цивілізаційні зони, і переписували флору старих парків, дахів і ринв, колій і сміттєзвалищ, приватних садів і заводських територій. Кафедра ботаніки була у найстаршому корпусі університету. На кафедрі стояли австрійські шафи, наповнені давніми книжками, гербарними листами і мокрими препаратами, було прохолодно, вікна виходили на ботанічний сад з тюльпанним деревом і гінкго. Садом бігали пси з вживленими фістулами на животах. Інше вікно виходило на внутрішнє подвір’я нечинного костелу Миколая. В одній з авдиторій стояло антикварне піаніно «Вайнбах» без половини необхідних струн, і ми з Фациком і Мациком грали в шість рук пісні «Бітлз» із самвидавівських фотокопій нот. Мацик любив футбол, морозиво і фільми із Софі Марсо. А я грав за факультет у баскетбол. Я був білим. Ще грали майже синій ґвінеєць, чоколядовий мадаґаскарець, какавовий колумбієць і жовто-червоний болівієць. Мої брати. Збереглася гарна знимка, зроблена з балкона спортивного залу. Наша команда сиділа внизу на лавці, і в кадр потрапили лише різнокольорові коліна, юнайтет колор. Колумбієць був сусідом Маркеса через паркан, а болівієць боявся, коли на Менчилі ми припалювали сиґарети від гарячого повітря над тубусом нафтової лампи. В останні роки школи ми так захопились баскетболом, що приходили щодня за дві години перед початком уроків на ранкові тренування, а щонеділі грали по чотири години.

0qra_train

З цього можна зробити кілька оповідань

На підлозі лежали мати.Мати були складені в кутку зали.

38r5_train

граматичні приклади

Проте його мати не хотіла під старість залишатися сама.

38rl_train

граматичні приклади

І мати, й сусідки відраюють: з ким ти зв'язалась?

38ry_train

граматичні приклади

Батько, як механізатор широкого профілю, в степах невідлучно, а мати до нього на сезон жнив підключається помічницею.

38sd_train

граматичні приклади

Мати просто цвіте серед гостей, неприсідає, кожного припрошує, - адже така подія!

38t1_train

граматичні приклади

Мати порається у хаті, але двері відчинені, - почула.

38tk_train

граматичні приклади

Мене там мати повивала.

38tz_train

граматичні приклади

Молода мати зовсім розгубилася.

38u7_train

граматичні приклади

Моя мати була розкута й артистична.І моя мати.

38uf_train

граматичні приклади

Ой, мамо, на свята я не була свята.

38uu_train

граматичні приклади

Примітно, що саме The Economist першим заговорив про можливість як перевищення ціною за барель 100-доларової позначки, так і наближення до 200-доларової.

3b8v_train

[Примітно, що саме The Economist…]

Непересічній події 100-літньої давнини присвячено ряд заходів, організованих Львівською митрополією УГКЦ та Національним музеєм ім. Андрея Шептицького (м. Львів, пр. Свободи, 20).

3b9n_train

[Непересічній події 100-літньої давнини присвячено ряд заходів…]

Передбачається, що водоканал має сплачувати 95% за спожиту електроенергію до моменту підписання договору, виконувати умови договору та забезпечувати 100-відсоткову оплату за спожиту електроенергію.

3bam_train

[Передбачається, що водоканал має сплачувати…]

За шириною — 1768 м, водоспад займав 10-те місце.

3bd3_train

[За шириною — 1768 м,…]

Далай-лама, що здійснював 10-денну поїздку в Австралію і Нову Зеландію, закликав пам'ятати про проблему глобальної зміни клімату.

3bdi_train

[Далай-лама,…]

Подано аналіз вивчення ставлення педагогів до змін у системі та у своїй роботі, готовність/неготовність прийняття і внесення нових орієнтирів в устрій професійного життя.

3be8_train

[Подано аналіз вивчення ставлення педагогів до змін…]

Сьогодні Індія має 850 тис. програмістів, вона стала світовим лідером у створенні програмного забезпечення і експортує його більше ніж на 30 млрд. дол.Ось що значить виробництво інтелектуального продукту. Ми ж перекопали пів - України, день і ніч поїзди везуть сюди вугілля, туди – руду, безперервно гудуть домни і мартени і на експорті металу ми маємо у 4-5 разів менше, ніж Індія.

3bfi_train

Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення в Україні

Кому ж приємно бачити перед собою побиту міллю шубу?Навіть якщо ця шуба колись зводила з розуму пів-Хрещатика...

3bhp_train

Зів'ялі квіти викидають

У нас ячмінь також почали вирощувати ще за часів трипільської культури.Від тих далеких часів ячмінь не втратив свого значення, залишаючись четвертою зерновою культурою Землі після пшениці, кукурудзи та рису. Його вирощують у всьому світі на 90 мільйонах гектарів. А завдяки тому, що ячмінь не дуже боїться холодів, його сіють у Фінляндії аж біля Північного кола, в Тибеті й Непалі — на захмарній висоті у пів-Евересту.

3big_train

[У нас ячмінь також почали вирощувати ще…]

Свого часу пів-Ірландії виїхало в штати, і чи згубило це Ірландію?

3bks_train

Чому еміграція – це чиста економіка

Тітка Ялосовета мені мачуха.Вона пішла за мого тата «на дитину», як мені було дев'ять років, і прожила з ним до війни рівно місяць, а зі мною оце вже шостий рік мучиться. Я-бо ніколи й разу не назвав її матір'ю, якось язик не повертається. Якби хоч тато був... Нічого, знайду ось вільшечку — переплаче. Вона радіє, як є чим топити. Спробуй її ще знайти, ту вільшечку!.. Казав уже їй раз: ідіть заміж, а я й сам якось. Плаче. Ну, хай як хоче. Я ж не заставлю. Та ще й півхати нема, зосталася тільки хатина, а більшу половину одірвало бомбою. У нас у півсела нема хат — такий сильний був бій... Нічого, нарубаю дров, зваримо щось їсти, а далі воно покаже. Не плакатиме ж вона з ложкою в руках!

3blb_train

Вогник далеко в степу

Найдешевші ПЕРСИКИ, які вдалося знайти на Привокзальному ринку у Львові, — по 12 гривень за кілограм, і то — молдовські.Питаю у продавця, чим відрізняються кримські від молдовських. “Різні сорти. Кримські крупніші, але молдовські солодші і від них краще відстає кісточка. А в нас люди як беруть: купить три персики, а перемацає десять. До кінця дня пів’ящика треба списувати”, — скаржиться жінка. При цьому охоче відрізає покупцям по шматочку персика — покуштувати. Щоправда, на вигляд страшненькі — брудно-зелені, з плямами. Певно, зірвали їх ще зовсім не зрілими. Але дехто і такі купує.

3bqs_train

«Дерева так обліпило плодами, що гілки довелося підпирати»

Вовк з’їв пів’ягняти.

3bvv_train

[Вовк з’їв пів ягняти.]

Я підрахував, що витрачаю в середньому до 10 € в день.Обід обходиться в 4-5 € у звичайних закладах, або під 7 €, якщо харчуватись в Lido, місцевій Пузатій Хаті. Все інше — їжа на кілька днів наперед. Вдома харчуюсь бананами (величенька в’язка 1 , 5 €) та мандаринами (кіло ~2 €). Іноді набереш повний пакет, а виходить порядку десятки. Я й лизнула — пів’язика й залишилось на замку. Ото було крику!

3bw4_train

Україна 2.0: мій переїзд в Естонію

Його широкі лижви на добрих пів'ярда поринали в пухкому снігові, втоптуючи стежку, щоб собаки не грузли.

3c0l_train

Північні оповідання

Вона вже приземлилася обома ногами на пів’ют корабля.

3c19_train

Позаду льодовні

«Хатка-пів’яйце» не має... фундаменту.На голу землю господар разом із двома помічниками мостив по колу мішки із сумішшю піску, цементу і вапна (дев’ять частин піску і одна — двох інших інгредієнтів). Умочав мішок у воду і клав один на інший. Жодної «мальти» для зв’язки! Далі у такий же спосіб мішками з глиною «підмуровував» невеличку основу. Стіни у цій хаті теж відсутні — їх заміняє «сотовий» каркас із 15-сантиметрового модринового бруса, який оббито дошками. Всередину утрамбовано утеплювач із… соломи. Усю конструкцію обклеєно легким міцним євроруберойдом. У сферичній оселі двоє великих вікон-шестигранників і кілька «євровікон», що одночасно служать люками для вентиляції. З дерева — сходи на умовний другий поверх, мисник, підставки і всі решта причандалля для життя. На столі — лляний обрус, на вікнах — такі ж «екологічно чисті» фіранки-жалюзі. Привертають увагу «шафка» з глини, чавунні казанки, які розшукав у старших людей по району. З усім цим уживаються ноутбук і плазмовий телевізор…

3c1m_train

Це не НЛО, а хата!

Ребра з хребцями з'єднуються таким чином: дві пів'ямки сусідніх хребців утворюють ямку, куди заходить головка ребра.Утворюється суглоб головки ребра (плоский).

3c7f_train

Хребці

Вона засотувала мене і я западав у довгі, хвилясті години півсну, пів'яву.

3c8b_train

Володарка Понтиди

Я заробляю сорок шість мільярдів чотириста п’ятдесят сім мільйонів сімсот двадцять сім тисяч триста вісімдесят вісім гривень.

3cfk_train

[Запишіть цифрами число: сорок шість…]

Аякже!На блокпосту «сепарів» спробуй таке ляпни... Один мужик щось сказав, що їм не сподобалося — «ЛНРівці» виштовхали з машини, прострелили обидві ноги — «провчили»... І не поскаржишся ж нікому.

39ts_train

Мобілізований і доброволець

Розслідувати справи, які мало за законом вести ДБР, нікому.

39v5_train

У БПП знають, як пришвидшити процес створення ДБР

І виявилося, що без сильної держави нікому захистити американців від ворожої агресії, і одна ліберальна демократія проти збройної агресії безсила.

39vm_train

Френсіс Фукуяма і неоанархісти в Україні

Це може також підсилити явище старіння нації та деградація майбутнього покоління, адже з посиленим виїздом молодих талановитих громадян згодом нікому буде навчати майбутнє покоління.

39we_train

СУЧАСНА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА МІГРАЦІЯ ТА УЧАСТЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ УКРАЇНИ У МІГРАЦІЙНІЙ ПОЛІТИЦІ НАСЕЛЕННЯ

Щоб ловити рибу на території парку, потрібен спеціальний дозвіл.Але видавати такі документи нікому.

39x9_train

Рибальський протест у Херсоні

Так і в домовину ляжемо, а нікому буде за нами щиро поплакати, нікому буде й душі наші грішнії пом’янути !

39xw_train

[Так і в домовину ляжемо,…]

У мене, прости мене мати божа, на душі полегшало: не то, щоб я йому смерти бажала, а гадала собі, що тепер вже ні з ким буде Антонові лаятися; а мені того тільки й треба.Розвиднялося у мене на душі.

39yo_train

В день святої волі

“Я не любився ні з ким ще зроду, – щиро зізнається він Мавці.– Я того й не знав, що любощі такі солодкі!”.

3a05_train

Дотик Словом. Ніла Зборовська Хай буде музика!

Він не буде з тобою зустрічатися.Ні з ким не буде зустрічатися».

3a14_train

Помилка просвітління

«їм ні на чому і ні за що виїхати, декому навіть нема на що купити їжу»

3a1o_train

Не покинули. Але й не забрали

Це гірка іронія, адже він може зупинити все, проте сам перебуває у постійному русі й не в змозі ні на чому довго затриматися.

3a2b_train

Рецензія "І тільки трупи не бавляться у пантоміму (Фотозближення, 1966)"

З акторів не сподобався ніхто, навіть мої улюбленці.Бо ні на чому їм було себе проявити.

3a35_train

[Вчора була на виставі]

Що ж стало причиною такої шаленої популярності цієї нехитрої крутилки: унікальні споживчі якості, новизна та оригінальність, або ж банальний хайп, заснований ні на чому?

3a3t_train

Вертушка-спінер: що це таке?

Мені й самому гірко за його стан, а помогти — ніяк.

3a4q_train

[Мені й самому гірко за його стан…]

Але потемки туди ніяк не підійти.

3a58_train

[Але потемки туди ніяк не підійти…]

І нізвідки чекати допомоги.

3a5j_train

Тричі мені являлася любов

Сили беруться наче нізвідки.

3a5t_train

[Сили беруться наче нізвідки.]

Нова журба нізвідки узялась.

3a62_train

[Нова журба нізвідки узялась.]

Дівчина була, ніде правди діти, негарна: вища від нього, що на той час зачіпало його мужську гідність, з надто довгим лицем і товстими губами, ходила, — тепер уже ні, але в молодості, коли ще мала багато невижитої сили, — чисто по-чоловічому.

3a6b_train

[Дівчина була, немає де правди діти…]

Це справді роман: змістовний, драматичний, так щільно деталізований, що домислу впасти ніде.

3a7w_train

[Це справді роман: змістовний…]

Вірші сі ніде не друковані, та й написані зовсім недавно.

3a8i_train

[Вірші сі ніде не друковані…]

Зоопсихіка.Ніким ще не започаткована наука.

3a8y_train

[Зоопсихіка. Ніким ще не започаткована…]

У нас, виходить, закінчилося безробіття, з кадрами напряжонка, й Ольгу Петрівну Лішик ми замінити ніким не можемо.

3a9b_train

[У нас, виходить,…]

У першому випадку це може призвести до того, що навчальний процес залишиться без викладача, якого замінити ніким.

3aa1_train

[У першому випадку це може призвести до…]

У мене Анжеліна Джолі відмовляється грати у фільмі.А замінити ніким.

3aaq_train

[У мене Анжеліна Джолі відмовляється грати…]

Проте Оксанки ти не зможеш замінити ніким іншим.

3ac2_train

[Проте Оксанки ти не зможеш замінити ніким…]

Але не видно ніде нікого...

3acf_train

[Але не видно ніде нікого...]

Мені нікого обійняти.

3acp_train

[Мені немає кого обійняти.]