audio
audioduration (s)
1.25
21
text
stringlengths
18
320
не прийшов до Ральфа Робертса і не сказав, що його дружина помирає, зрештою Ральф усе розумів і так.
Час поміж березнем і червнем здався йому безкінечною і жахливою марнотністю - втомливі тривалі бесіди з лікарями, довгі вечори, проведені біля Керолайн у клініках,
численні поїздки у медичні центри інших штатів для проведення спеціальних обстежень на щастя, вартість усіх їх покрила медична страховка Керолайн,
власні вишукування в громадській бібліотеці Деррі: спершу відповідей на те, що фахівці могли прогледіти, згодом просто надії на ту останню соломинку, за яку можна було б ухопитися.
Ці чотири місяці асоціювалися Ральфові з хмільною коловертю якогось божевільного карнавалу -
люди на каруселі скрикують від непідробного жаху, заблукані у надрах дзеркального лабіринту мешканці Алеї Жахів
фальшиво посміхаються, але в їхніх очах застиг моторошний страх.
Ральф завважував усі ці речі на початку травня, а з приходом червня почав усвідомлювати, що так звані світила медицини - шахраюваті гендлярі, які прагнуть за будь-що збути свій крам, а хор підбадьорливих запевнень уже не міг приховати того факту,
що з гучномовців чується похоронний марш.
На початку літа одна тисяча девятсот девяносто другого року. Ральф продовжував відганяти від себе страшні видива - і ще більш страшну думку, що крилася за ними, -
але, як тільки червень поступився місцем липню, це стало практично неможливо.
яке навіть за своїх найкращих часів не претендувало на титул гомінкого мегаполісу, охопило повне заціпеніння,
і саме в цій тиші Ральф Робертс уперше почув постукування хронометра - розмірене наближення Вісника Смерті, й зрозумів, що в проміжку між прохолодною зеленню червня й розімлілою непорушністю липня мізерні шанси Керолайн перетворилися на ніщо.
але напевно вже восени або взимку.
Він намагався навіть і не думати про те, що це можливо, і називав себе огидним старим дурнем,
але у спертій тиші цих довгих спекотних днів Ральф усюди чув, як невідворотно наближається отой розмірений стукіт, -
здавалося, навіть від стін віяло подихом смерті.
На ту пору смерть підступила вже занадто близько, і, лежачи в ліжку поруч у ці спекотні літні ночі, коли навіть простирадло своєю ваготою здавалося крицевим, а всі собаки Деррі вили на місяць, Ральф прислухався до постукування Вісника Смерті всередині Керолайн,
і йому здавалося, що серце його ось-ось розірветься від горя й страху.
Скільки ще доведеться страждати Керолайн, перш ніж прийде кінець?
Скільки ще доведеться страждати йому? І як він зможе жити без неї?
Саме в цей сповнений невідомості час Ральф вирушав у такі тривалі й утомливі прогулянки крізь спекотні, тягучі літні сутінки, що часто, повернувшись додому, не чувся на силі навіть повечеряти.
Про те, що він відлучається, - так, про це вона знала.
Але тільки не про всі ті кілометри, які він долав, і не про те, що, повертаючись додому, він нерідко тремтів від знемоги й перегріву на сонці.
пухлина мозку позбавила її спостережливості так само, як невдовзі вона ж таки позбавить Керолайн і життя.
насолоджуючись найперше тому, що від спеки йому дзвеніло у вухах, а іноді дзвеніло цілими годинами так голосно й люто, що Ральф перестав чути, як звучить хронометр Вісника Смерті Керолайн.
Він дуже багато блукав по Деррі того спекотного липня -
вузькоплечий, рідковолосий, сивий дідок з величезними руками, все ще придатними до важкої роботи.
але найчастіше ноги самі вели його на захід від Гарріс-авеню, на якій усе ще красива й така люба йому Керолайн Робертс у мареві головного болю й морфію тепер доживала свій останній рік.
Частенько він відпочивав у затінку на майданчику для пікніків, неподалік від службового вїзду на льотне поле, чекаючи, коли нарешті прийде друге дихання.
Вечорами цей майданчик ставав місцем тусівки підлітків, із колонок портативних магнітол тут ревів реп, але вдень майданчик був притулком групи людей, яку Білл Мак-Ґоверн, Ральфів друг, охрестив Збіговиськом Старих Шкап Гарріс-авеню.
Старі Шкапи збиралися тут, щоб пограти в шахи, випити джину, просто побалакати.
Багатьох Ральф знав не один рік
зі Стеном Еберлі, приміром, він учився в школі,
і йому було затишно серед них
Поки вони не ставали занадто настирними. Хоча навряд чи їх можна було назвати такими.
Саме під час однієї з таких прогулянок Ральф уперше усвідомив, що з Едом Діпно, який живе з ним на одній вулиці, щось негаразд.
Того дня Ральф пройшов набагато більше, ніж зазвичай, - можливо, тому, що грозові хмари закрили сонце й над Деррі повіяло прохолодою.
Він дивився, як літак пролетів над старою залізничною колією та загорожею, що визначала межі аеропорту, дивився, як той наблизився до злітно-посадочної смуги і, торкнувшись шасі землі, випустив блакитні струмки диму.
Ральф глянув на годинника, відзначивши про себе, що літак спізнився,
Так, у стані трансу, він пройшов більше пяти кілометрів, навіть не помітивши, як швидко промайнув час. Час Керолайн, - пробурмотів внутрішній голос.
Так-так, час Керолайн. Вона вдома і тепер лічить хвилини, щоб прийняти дарвон, а чоловіка нема, він зайшов так далеко
Він майже на півдорозі до Ньюпорта.
Ральф глянув угору й уперше по-справжньому побачив пурпурово-синюшні блискавки, що прорізали небо над аеропортом. Зовсім не факт, що буде дощ,
принаймні не зараз, але якщо дощ все-таки піде, він неодмінно змокне, а сховатися можна лише на майданчику для пікніків біля злітно-посадочної смуги номер три
Ральф ще раз глянув на жовтогарячий дах, тоді намацав у правій кишені пачку рахунків, перехоплених маленьким сірим затиском, подарованим Керолайн до його шістдесятиріччя.
Ніщо не заважало Ральфові дійти до закладу Говарда Джонсона й викликати таксі Крім, мабуть, думки про те, яким поглядом може нагородити його таксист.
Старий дурень, - можуть сказати очі в дзеркалі заднього огляду. Старий дурень, що забрів далі ніж слід у такий спекотний день.
Це параноя, Ральфе, - сказав йому внутрішній голос, і тепер цей дещо занудний, але доброзичливий заступницький тон змусив Ральфа згадати про Біллі Мак-Ґоверна.
Що ж, може, й так. Принаймні він покладеться на удачу й повернеться додому пішки.
А якщо це буде не просто дощ? Торік у серпні випав такий град, що повибивало майже всі вікна в будинках у західній частині міста.
Мене не так і легко настрахати. Ральф повільно рушив до міста, здіймаючи носаками черевиків легкі хмарини пилу.
Із заходу, де нагромаджувалися хмари, почулися перші гуркоти грому. Сонце, хоча й заховане за хмарами, все ще воліло не здаватися без боротьби -
воно облямовувало краї хмар діамантовими смугами і визирало у випадкові просвіти фрагментованим променем кінопроектора.
Принаймні сьогодні вночі, - подумав він, - я напевно буду спати. Спати як убитий.
Злітне поле - акри висохлої бурої трави із врослими в неї іржавими рейками, що залишилися тут, немов сліди давньої катастрофи, -
Погляд Ральфа зупинився ще на одному засобі пересування -
це був автомобіль, що відїжджав від головного авіаційного терміналу, розташованого посейбіч поля.
Авто рушило до службового виїзду на Гарріс-авеню.
Останнім часом Ральф часто спостерігав за автами, що вїжджали і виїжджали звідти майданчик для пікніків, де збиралися Старі Шкапи Гарріс-авеню, був метрів за шістдесят від цього місця.
Оскільки машина наблизилась до воріт, він упізнав датсун Еда й Елен Діпно І раптом зрозумів, що автомобіль справді рухається.
Ральф вийшов на узбіччя, не усвідомлюючи, що неспокійно стискає кулаки, поки маленьке коричневе авто підїжджало до зачинених воріт.
Для того, щоб відчинити ворота ззовні, необхідна спеціальна картка-ключ
ізсередини ж усю роботу виконував фотоелемент.
коричневе авто різко загальмувало, з-під коліс зметнулася хмарина блакитного диму, нагадавши Ральфові недавню посадку літака,
і коли ворота почали повільно відчинятися, кулаки Ральфа розтиснулися.
З боку водія у вікні зявилася рука й люто замахала, намагаючись, мабуть, у такий спосіб
Це було настільки абсурдно, що Ральф посміхнувся.
Однак посмішка майже одразу згасла.
Освіжаючий вітерець із заходу, звідки насувалися грозові хмари, приніс пронизливий крик водія датсуна:
Їм із Керолайн дуже подобалася Елен - Едова дружина, а їхнє маля Наталі вони просто обожнювали.
Зустріч із Наталі була однією з небагатьох подій, які могли відволікти Керолайн від її теперішнього стану, і відчуваючи це, Елен частенько брала дівчинку з собою.
Ральф знав, що є чоловіки, яких дратує, якщо їхні дружини бігають до стареньких сусідів щоразу, коли дитина втнула що-небудь цікавеньке, -
Ральфові здавалося, що Ед не зможе заснути всю ніч, якщо змушений буде послати когось до дідька, але
Як тільки ворота відчинилися для проїзду, датсун рвонув, і Ральф нарешті зміг побачити водія.
Той був достатньо близько, щоб міг виникнути сумнів: за кермом таки Ед.
Датсун підстрибував на ямах небрукованого відрізка дороги між воротами і шосе.
Пролунав різкий гудок, і Ральф устиг помітити, як синій форд-рейнджер, що рухався на захід, вильнув убік, намагаючись уникнути зіткнення з датсуном.
Водій пікапа занадто пізно помітив небезпеку, а Ед, мабуть, узагалі нічого не помітив лише значно пізніше Ральф почав підозрювати, що Ед спеціально пішов на таран форда.
Пискнули гальма, почувся глухий удар крила датсуна об бік форда. Пікап вїхав на лінію між зустрічними смугами шосе.
Зімятий капот датсуна розкрився.
Скло розбитих фар посипалося на асфальт. А за мить обидві машини завмерли посеред дороги, переплівшись на взір сюрреалістичної скульптури.
і щораз його вражало, як швидко все відбувається і як мало в цьому драматизму.
А в житті це всього лише серія розмитих образів, а відтак швидка комбінація звуків:
Звичайно, такий ритуал просто необхідний, - міркував Ральф.
Щодня в Деррі ставалося близько дюжини таких аварій, а взимку, коли випадав сніг і ставало холодніше, можливо, й удвічі більше.
дивишся й хитаєш головою. Іноді - але взагалі ж, за рідкісними винятками, майже завжди - ця фаза зустрічі супроводжується експресивною перепалкою:
визначається провина доволі грубо, майстерність кожного водія ставиться під сумнів, звучать погрози судового розгляду
однак Ральф вважав, що насправді водії лише намагаються сказати один одному:
Іноді водії навіть обмінюються рукостисканням.
Ральф приготувався спостерігати за всім цим зі свого місця за сто пятдесят ярдів від зіткнення,
але як тільки прочинилися дверцята датсуна, він зрозумів, що тут усе буде інакше - інцидент лише розпочинається.
І очевидно, ніхто не подаватиме руки у фіналі цієї вистави.
Дверцята автомобіля не просто відчинилися - вони відлетіли.
Вискочивши на дорогу, Ед Діпно завмер біля свого авта,
його вузькі плечі квадратом застигли на тлі темних хмар.
Він був у потертих джинсах і футболці, й Ральф відзначив, що ніколи досі не бачив Еда інакше як застебнутим на всі ґудзики.
І ще щось було намотано навколо шиї Еда: щось біле й довге. Шарф? Так, схоже на шарф, але хто ж одягатиме шарф у таку спеку?
Ед стояв біля авта, дивлячись, здавалося, в усі боки, крім потрібного. Він зиркав довкола так люто, що Ральфові сама собою напросилася асоціація з півнем, що оглядає свої володіння в пошуках загарбників і чужинців.
Ніколи досі він не бачив Еда таким - швидше за все, тому й стривожився, однак його хвилювало й дещо інше.